Глава 1: Шторм

Ірина піднялася на капітанський місток за хвилину. За нею, ледве встигаючи, поспішав Девід, чия наукова цікавість пересилила всі інструкції. Погляд Ірини одразу впав на екран радара. Пляма, яку помітив Павло, за цей короткий час збільшилася вдвічі. Вона мала майже ідеальну круглу форму і рухалася з незмінною швидкістю, наче керована невидимою рукою.

— Що це, в біса, таке? — голос Сергія пролунав з інтеркому, різкий і роздратований. Він, очевидно, дублював зображення з радара у себе в машинному відділенні.

— Несправність обладнання? — припустив Девід, вдивляючись в екран.

— Три радари не можуть одночасно вийти з ладу, — відрізав Павло, його пальці швидко бігали по панелі керування, перевіряючи системи. — Усі показники в нормі. Воно справжнє. І воно прямує на нас.

Небо, ще хвилину тому безхмарне, почало темніти з тривожною швидкістю. Горизонт на заході, де знаходилась аномалія, налився важким, брудно-фіолетовим кольором. Вітер, що досі ледь колихав антени, раптом налетів потужним, лютим поривом, змушуючи судно здригнутися.

— Всім зайняти місця згідно зі штормовим розкладом! — голос Ірини пролунав твердо і владно, не залишаючи місця для паніки. — Сергію, повний контроль двигунів у тебе. Тримай ніс проти хвилі, хоч би що відбувалося.

— Завжди тримаю, професорко — пробурчав у відповідь інженер.

Слово "шторм" було занадто слабким, щоб описати те, що насувалося. Це була стіна. Стіна води та вітру, що росла на очах. Перші краплі дощу були великими й важкими, як кулі. За мить вони перетворилися на суцільний потік, що барабанив по металевій обшивці "Одіссея". Судно почало хитати.

Анна, вчепившись у поручень у коридорі, бачила, як у вікнах лабораторії небо і вода міняються місцями. Скрегіт металу, виття вітру та рев хвиль злилися в єдиний оглушливий звук.

На містку Ірина та Павло намагалися втримати курс. "Одіссей" то злітав на гребінь велетенської хвилі, завмираючи на мить у невагомості, то з гуркотом провалювався у водяну прірву. Девід, забувши про страх, притиснувся до броньованого скла, його обличчя виражало суміш жаху та наукового захоплення.

— Це неможливо... така градієнтна зміна тиску... — шепотів він.

У машинному відділенні Сергій боровся з власною війною. Двигуни ревіли, намагаючись компенсувати удари стихії. Його світ був обмежений датчиками, важелями та оглушливим гуркотом. Він був серцем корабля, і поки воно билося, "Одіссей" був живий.

Апогей настав раптово. З темряви виросла хвиля, значно більша за інші. Вона не котилася — вона стояла, як гора, перед тим як обвалитися. «Тримайтесь!» — встигла крикнути Ірина.

Удар був нищівним. Звук металу, що гнеться, змішався з дзвоном розбитого скла. "Одіссей" затріщав, наче горіхова шкарлупа. На містку згасло світло, і на кілька секунд запанувала повна темрява, яку порушували лише іскри з пошкоджених панелей. Аварійні червоні лампи увімкнулися, освітлюючи сцену хаосу. Судно накренилося так сильно, що здавалося, воно вже не повернеться у вертикальне положення.

А потім, так само раптово, як і почалося, все скінчилося.

Рев стих. Вітер зник. Поштовхи припинилися. За ілюмінаторами знову було видно спокійну, ледь колихливу поверхню океану під яскравим сонцем. Наче хтось просто вимкнув шторм.

На містку панувала тиша, яку порушувало лише потріскування пошкодженої електроніки та важке дихання.

— Всі цілі? — хрипко запитала Ірина.

Кілька голосів підтвердили.

— Сергію, що там у тебе?

Мовчання.

— Сергію!

— Я тут, — нарешті пролунав втомлений голос з інтеркому. — Двигуни стали. Головний генератор теж. Ми повністю знеструмлені. І... професорко... здається, ми втратили зв'язок і навігацію. Повністю.