Пролог

Науково-дослідне судно "Одіссей" рівно розсікало темно-синю гладь Тихого океану, залишаючи за кормою спінений, білий слід, що швидко танув у безмежжі. Сонце стояло в зеніті, перетворюючи поверхню води на сліпуче дзеркало. Навколо, скільки сягав окі, не було нічого, крім води та неба — двох нескінченностей, що зливалися на горизонті. Ця ізоляція не пригнічувала, а навпаки, дарувала відчуття чистоти та мети.

На борту панувала спокійна, зосереджена атмосфера наукової рутини. У своїй каюті, що слугувала також імпровізованим кабінетом, аспірантка Анна робила черговий запис у цифровому щоденнику.

День чотирнадцятий. Ми в самому серці Великої тихоокеанської сміттєвої плями. Слово "пляма" вводить в оману. Це не острів зі сміття, як уявляють собі люди. Це, скоріше, суп. Невидимий ворог, розчинений у воді — мільярди частинок мікропластику. Наша місія — зрозуміти його справжні масштаби, його вплив на найпростіші форми життя. Професорка Ірина каже, що ми заглядаємо в обличчя хворобі, яку самі ж і створили. Але в її голосі немає приреченості, лише рішучість. Девід уже аналізує перші зразки. Його очі горять. Він вірить, що ми на порозі великих відкриттів. Погода ідеальна. Океан спокійний. Здається, сама природа дає нам шанс виконати свою роботу».

Вона зберегла запис і поглянула в ілюмінатор. Вода здавалася чистою та невинною.

У цей самий час у головній лабораторії професорка Ірина схилилася над мікроскопом. На екрані монітора плавало, підсвічені синім, химерні силуети планктону, а між ними — яскраві, чужорідні волокна пластику.

— Неймовірно — промовив Девід, не відриваючи погляду від іншого монітора, де бігли стовпчики даних. — Концентрація перевищує прогнозовану на двадцять відсотків. Вони адаптуються. Або, що гірше, екосистема адаптується до них.

— Саме це ми й тут, щоб з'ясувати, — спокійно відповіла Ірина, піднімаючи голову. Її погляд був втомленим, але твердим. — Не роби поспішних висновків, Девіде. Нам потрібні дані, а не гіпотези.

Все йшло за планом. Кожен знав свою роль. Навіть Сергій, вічно похмурий інженер, тихо мугикав собі під ніс у машинному відділенні, задоволений ідеальною роботою двигунів. "Одіссей" був зразковим науковим судном: надійним, добре обладнаним, керованим професіоналами.

Раптом тишу на капітанському містку порушив різкий, короткий сигнал. Черговий офіцер, молодий хлопець на ім'я Павло, насупився, дивлячись на екран радара.

— Дивно... — пробурмотів він.

На екрані, серед звичних позначок погоди, з'явилася невелика, але швидко зростаюча пляма. Вона не була схожа на дощову хмару чи штормовий фронт. Її краї були надто чіткими, а щільність — аномальною. Вона рухалася проти вітру, наче щось живе і цілеспрямоване.

Павло ввімкнув інтерком:

— Професорко Ірино, прошу піднятися на місток. У нас тут щось незрозуміле на радарі.

Він ще не знав, що спокійна частина їхньої подорожі щойно закінчилася.