Епілог

Наступного ранку сонце заглядало у високі вікна музичної вітальні, розганяючи пил, що завис у повітрі. Майя обережно прочинила двері. Фенрір зайшов першим, його лапи ступали беззвучно, а вуха вже не притискалися до голови.

​Надя підбігла до піаніно. Вона більше не боялася.

— Дивись, Майя! Воно усміхається! — засміялася дівчинка.

​І справді, клавіші тепер лежали ідеально рівно, виблискуючи слоновою кісткою. Майя підійшла ближче і помітила на кришці інструмента маленьку срібну коробочку, яку вони вчора не побачили в темряві. Всередині, на оксамитовій подушечці, лежала одна єдина срібна струна, закручена в ідеальне кільце.

​— Це від прадіда, — почувся голос бабусі Олени від порога. — Він казав, що це «Струна Тиші». Якщо її торкнутися, коли в серці тривога, вона повертає спокій.

​Майя обережно торкнулася струни кінчиком пальця. Кімната на мить наповнилася ледь чутним, теплим звуком арфи. Ехоглот більше не повернеться — його порожнечу заповнила ця маленька родинна реліквія.

​Блік заскочив на підвіконня і почав ловити сонячних зайчиків, що відбивалися від лакованого дерева. Надя поклала свій синій м'ячик на кришку піаніно.

— Тепер це його іграшка, — серйозно сказала вона. — Щоб йому не було сумно самому вночі.

​Майя посміхнулася. Вона зрозуміла, що страшилки бабусі — це не просто лякалки. Це були уроки того, як знаходити світло там, де, здавалося б, панує лише темрява і старі речі.

​Вона взяла срібну струну і поклала її в кишеню, поруч із іржавим ключем від горища. Тепер її магічна колекція поповнилася ще одним артефактом.

​— Ну що, — Майя підморгнула сестрі, — ідемо снідати? Бабуся сьогодні обіцяла млинці.

​Дівчата вибігли з кімнати, а піаніно залишилося стояти в золотому сяйві ранку. І якщо прислухатися дуже-дуже уважно, можна було почути, як воно тихо, ледь вловимо, мурчить у відповідь сонячному теплу.