Пролог

​— Тільки не в ту кімнату, Майя, — бабуся Олена суворо погрозила пальцем, зачиняючи високі дубові двері в кінці коридору. — Там дерево занадто старе. Воно має вуха, але не має серця.

​Майя кивнула, тримаючи Надю за руку. Вони знали це правило. Але того вечора Блік був занадто грайливим. Він підбив лапою синій м'ячик Наді, і той з дзвінким стукотом прокотився крізь шпарину під зачиненими дверима музичної вітальні.

​— Мій м'ячик! — скрикнула Надя.

​Дівчата підійшли до дверей. Фенрір, який зазвичай був спокійним, раптом зупинився і почав нюхати повітря біля порога. Його шерсть почала мерехтіти тривожним фіолетовим світлом.

​— Там щось... співає, — прошепотіла Надя, притиснувши вухо до замкової щілини.

​Майя теж прислухалася. З-за дверей долинав дивний звук. Це не була мелодія. Це було схоже на те, як тисячі маленьких молоточків одночасно б'ють по розірваних струнах. Бам... плінь... скри-и-ип...

​— Я тільки заберу м'ячик і все, — сказала Майя, натискаючи на холодну мідну ручку.

​Двері відчинилися з важким зітханням. У кімнаті пахло сухим деревом і дуже старими парфумами. Піаніно стояло в центрі, накрите чорною тканиною, яка зараз нагадувала крила величезного кажана.

​Раптом клавіші піаніно самі собою натиснулися. Одночасно. Видався такий гучний і страшний акорд, що скло в люстрі задзвеніло.

​А потім Майя побачила це. М'ячик Наді лежав на підлозі, але до нього з-під піаніно повільно тягнулася довга, тонка «рука», зроблена з переплетених чорних струн.