Голодне небо

Холод пробирав до кісток, та все одно не рятував від почуття голоду, яке вже давно виїло мозок. Ні про що інше не думалося. Не турбувало навіть те, що вона осиротіла вчора. Шкода тільки, що дядько Сергій сам мамку з'їсть. Він так і сказав, що Нелі пощастило, бо то могла бути вона. А були часи, коли дядько Сергій працював на тракторі, товаришував з Неліними батьками, навіть зайчика з поля привозив. А тепер он… мамку з'їсть. Вона теж би не відмовилася. Як вранці мамка не встала, а була ще тепла, то була думка. Але прийшов дядько Сергій. Він прийшов по Неліну душу, за останньою дитиною у селі. Забрав мертве тіло жінки. Та Неля хоч і мала, але добре розуміє, що за нею теж прийдуть тепер. Ніхто не захистить її. Цей світ давно вже зійшов з розуму, цей світ потонув в смерті, а тепер голодними кістлявими руками ледь обтягнутими шкірою тягнеться до останньої. Такий звичний дитячий всесвіт перетворився в скигляву голодну прірву, де все людське поглинула пітьма, бездонна людська ненажерливість. Одне бажання - їсти. І вже не має різниці що. Вона б і запареної кори б з'їла, що тиждень тому мати робила. Потім вже не вставала.

Неля перевела очі на берізку, що спала собі безтурботно, вкрита снігом. Згадала смак юшки з кори. І ледь рухаючи ногами, втопаючи у снігу, якого було лише по щиколотки, але здавалося, що по пояс і забирав такий рух останні сили. Дісталася, обняла тоненький стовбурець і опустилася на сніг. Сльози від безсилля не котилися по дитячих щоках, не було їх. Та і сил не було, останні вона витратила, щоб пробратися до берізки, але слабкі дитячі руки і гілочки були не здатні зламати.

Такий недитячий погляд зосередився на сірому безкрайньому небі; такому сірому, як і все навкруги й безкрайньому, як голод, що просочився в кожну домівку, в кожний закуток та кінця і краю йому не було. Нелі здалося, що по небу пливе шмат м'яса. Правда вона вже і не пам'ятала, яке воно на смак. І воно раптом зникло. "Зжерло небо", — подумала Неля, — "як дядько Сергій мамку зжер. Дуже голодне небо". І дівчинка пригощала його парним молоком, що мати несла колись до хати й хлібом з гарячою хрусткою скоринкою, що тільки з печі дістали, а ще борщик, по п'яти тарілках розлитий. Їсти вже не хотілося. Тільки трохи тугою скрутило за тими часами, коли збиралися за столом батько з матір'ю, баба і вона з сестричкою. Закривши стомлені очі, стало добре: сито і рідні поряд. Все як раніше.