Розділ 3

Я знаю, що де б я не був і ким би себе не вважав — це нічого не змінить. 

Бо я лише оболонка для Звіра.

Щось лоскотало мені ніс, від чого я різко прокинувся. Варто було лишень поворухнутися — то одразу ж відчув біль у всьому тілі, особливо у спині. Наді мною нависала Ная, яка швидко випрямилася, щоб я не вдарив її в обличчя. 

— Вітаю на тому світі, чудо-чадо, — із посмішкою промовила вона і протягнула до мене кухля. — Тримай, сніданок.

Я сів на диван і одразу ж впізнав декорації навколо мене — магазин Віктора. 

— Віктор, як він!? — вигукнув я.

Мої зіниці розширилися, і я спробував встати, але сильна рука Наї зупинила мене напівдорозі і одразу ж штовхнула назад. Я плюхнувся на диван і запитально поглянув на неї.

— Не змушуй мене бути тобі матір’ю. Тримай і сьорбай. 

Я покірно прийняв чашку, і тільки-но кров доторкнулася моїх вуст, я вже не міг спинитися. 

— Хах, тихіше, хлопче, — із посмішкою проговорила Ная. — У нас ще є. Віктор теж приходить до тями. З вами обома все буде гаразд.

На коротку паузу я відірвався від їжі й промовив:

— Угу. Я думаю, якби не ви, від нас залишилася б гірстка попелу.

Її це розсмішило, і вона поплескала мене по плечу. 

— Нічого, все ще попереду, — із крихтою сарказму видала вона. — Готовий побачитися із другом?

Двічі мене просити не треба було.

Віктор лежав в ліжку у своїй кімнаті на другому поверсі. Я тут був лише раз, декілька років тому, і з того часу нічого не змінилося. Всі поверхні і підлога були заставлені книжками. Голі стіни його крихітної кімнати прикрашав лише самотній календар. Віктор лежав на ліжку й повільно цідив кров із донорського пакета. Ярослав же мовчки стояв поруч, притулившись спиною до одвірка. 

Тільки-но я зайшов, Віктор відклав пакет і підвищив на мене голос, але через біль у ребрах він швидко стишився і наблизився майже до шепоту:

— Ти проігнорував мої доручення, Дане! От курва, як же боляче.

— Немає за що, напевно, — я подивився на Наю, яка лишень знизала плечима.

— Я не просто так тобі казав не їхати на лівий берег. Я не просто так… твою ж, ах. Ти міг загинути!

— А ти не міг? — продовжив я суперечку.

— Тому я і залишив тобі лавку, — Віктор обм’як на ліжку і схопився рукою за бік.

— Не будь дитиною, Віку, і скажи вже малому спасибі, — промовив Ярослав і поправив сонцезахисні окуляри.

— Лише після того, як він місяць буде упаковувати замовлення, — крізь біль процідив Віктор.

— Прийми це, хлопче. Більшого ти все одно не діждешся, — сказала Ная, поплескавши мене по спині.

Але мені було достатньо того, що всі були живі. Окрім неї…

— Вибачте, але у мене є ще недоконана справа, — проговорював я, протискуючися крізь Наю і Яріка до виходу. — Я швидко.

Тяжкі дубові двері знов з рипінням розчинилися переді мною. Простора кімната із кришталевою люстрою була забита офіціантами, охоронцями та прибиральницями, що снували навколо мов духи. Кожен метушився, але мушу визнати, що кожен із працівників готелю гарно знав свою справу, і всі вони працювали немов добре злагоджений механізм. 

Біля входу мене ледь не збив у спину сервірувальний візок, на якому везли свіжі закуски з морепродуктів, але я вчасно відстрибнув у бік. Хлопчина, що тягнув цей стіл, навіть не звернув на мене уваги й просто попрямував кудись углиб залу, де й загубився серед інших. Я побачив, як на балконі стояв Принц і з висоти наглядав за роботою підлеглих. Він був вбраний у костюм, але піджак не був застібнутий на ґудзики, скоріше, був зав’язаний поясом на бік, щось схоже на те, як це роблять у східних народів. Він перевів свій тяжкий погляд на мене і щось шепнув своїй помічниці, жінці, яка обшукувала мене минулого разу, і та попрямувала до мене на перший поверх. Щойно вона підійшла, я одразу ж розкинув руки по боках для ще одного неприємного обшуку та показово скорчив незадоволене обличчя. Вона хмикнула і лише промовила:

— Йдіть за мною, пане Дан.

Це здивувало мене, і я пішов за нею слідом. Нагорі було тихо, зовсім не було чутно дзенькіт приборів, що дбайливо розставляли на столі, та клацання підборів по мармуру знизу. Зверху це виглядало, немов прискорене кіно. 

Я знав правила, тому чекав, поки мене підкличуть. Так і сталося. Принц легко та невимушено підняв ліву руку. На світлі блистіли золоті перстні на великому та безіменному пальцях, і я став поруч із ним, поклавши свої руки на скляні перила. Його волосся блищало — воно пахло жасміном та оліями. Його погляд все так само сумно був спрямований донизу. Він сперся головою на руку і повільно промовив:

— Сподіваюся, у тебе є чим мене розважити, Дане. Попереджую одразу: я не в гуморі.

Я сковтнув — у голові одразу посіявся безлад. Далі я старався формулювати свої думки якомога чіткіше.

— Так, пане. Я дізнався подробиці справи, яку ви мені доручили — навколо мене скупчилися охоронці принца, які свердлили мене поглядом.