Голодні

Клітус Ашер стояв біля свіжо розритої глибокої ями оточеної старими надгробками та загадковими деревами. Він згадував, як колись давно сам вилазив з подібної ями, але ці спогади були доволі туманними. Єдине що врізалося у його пам'ять так це те, що його вже на той час мертві легені були наповнені землею. І якщо він правильно пам'ятав, не тільки легені. Клітус відчував аромат вогкої землі, хоча не міг його вдихнути на повні груди. Здавалося що той аромат також був плодом його спогадів. Жахлива літня спека не припиняла свої гарячі атаки навіть вночі.

Хоч температура як явище більше не впливала на мертве тіло Ашера, все одно було кілька помітних незручностей. Купа мертвих тіл, які були хаотично накидані один на інший починала поволі набувати й свого незабутнього аромату. 
Тітус Ашер привіз усі ці тіла на позиченій в селищі підводі, для того аби вони мали змогу непомітно від них позбутися. Сам Клітус думав, що ідея брата поховати ціле селище випитих до дна людей в одній могилі була дещо дивною та позбавленою сенсу. Раптом чоловік вловив ледь помітний шелест трави, тріщання сухого листя під ногами, та легкий шепіт довгих гілок сусіднього зі свіжою могилою дерева, які зеленими фіранками звисали додолу. Хтось ховався у темряві за таємничими гілками.
- До мене не можливо підкрастися. - сказав Клітус спокійно, але з явною ноткою попередження для того хто наближався.
Звуки одразу ж припинилися. Чоловік повільно випрямився та подивився на густі зелені штори.
- Серед гілочок повзав черв'ячок. Я його не бачила, але враз стрибок. - почувся тонкий голос Мелори. - Він хотів сховатися, а я підбором цок.
- Люба, ти повинна бути у будинку. - поспішив Клітус до дівчини рвучко розсовуючи зелену завісу.
Вона стояла у темряві густого гілля яке повністю ховало її від слабкого нічного освітлення. Дівчина була досі слабка та бліда мов смерть. Її біла пишна сукня була на грудях та шиї залита кров'ю, яка стікала підборіддям коли вона несамовито пила.
Тітус про всяк випадок лишив для брата гасову лампу, але прекрасно знав що вона йому не знадобиться. У братів Ашер, уже не одну сотню років був прекрасний та надлюдський зір.
- Там досі смердить людьми. По них повзають такі ж самі черв'ячки як той, якого я зачавила. Приємне таке чвирк. - безсвідомо говорила щойно навернена до лику мешканців темряви.
Клітус обійняв її за плечі дуже ніжно, наче торкався до чогось крихкого та тендітного. Він повільно вивів її до купи трупів, але не дозволив їй дивитися.
- Я повинен за нами прибрати. Після чого ми зможемо поїхати. - пояснив чоловік, повільно опускаючи тіло Мелори на пеньок біля сусідньої могили.
- Я теж колись буду покрита тими червами. Вони будуть повзати по мені, проникати під шкіру. Я відчуваю це десь всередині. - промовила Мелора, кидаючи на Клітуса повний страху та божевілля погляд.
- Повір, по тобі вони ніколи не будуть повзати. Я тебе захищатиму. - заспокійливо погладив довге дівоче волосся.
- Ти обіцяв мені солоденьке. - почала поводитися як вередлива дитина. 
- Ти отримала солоденьке. Багато солоденького. - нагадав Клітус, дивлячись Мелорі просто в очі. 
Вона й далі щось говорила, але зверталася до когось третього, кого насправді тут не було. Клітус не міг більше витрачати час, адже лише збирання та складання тіл плюс транспортування сюди зайняло його чимало. Й це ще не враховуючи скільки спливло доки вони копали. Звісно вони робили усе швидко та якісно, але потрібно було перевірити будинки селян, потрібно було пересвідчитися що не лишилося когось живого хто розкаже про них іншим.
Переслідування та вбивство їхнього виду, було для людей як полювання на відьом. Хоча Клітус та Тітус були при тому присутні, відьмами там й не пахло. Фанатики спалювали невинних жінок, які мали дивні на їхню думку вміння чи знання. Зараз доводилося діяти швидше чим раніше, адже Тітус повинен був ще привезти тіла. Доволі глибока могила зовсім ще не гарантувала того, що у неї помістяться усі. Не виключено що доведеться копати ще одну. 
Взагалі вони не копали нові могили. Вони з братом просто викопували старі та викидали звідти кістки, для того аби помістити своїх жертв. Ця ідея з'явилася не одразу. Вони прийшли до неї через багаторічні методи проб та помилок. Аби могила не вирізнялася з поміж інших, вони притрушували її травою та гіллям. Але зараз, під дією літньої спеки свіжа земля швидко висихала. Що відповідно спрощувало маскування.
- Прекрасна мелодія складалася зі сліз та криків. Плач дітей мене збуджував та дражнив. Я хочу ще. - вередувала Мелора підіймаючись з пенька.
Дівчина повільно рушила до Клітуса пританцьовуючи. Вона світилася та блищала загадковим та майже не реальним сяйвом. Розмахувала руками, грала стегнами у спокусливому танку.
- Потанцюймо! - вигукнула вона, наблизившись впритул до чоловіка.
Вона обхопила його руками та почала кружляти. Було таке враження, що тримати Клітуса на руках для неї було так само легко, як тримати пір'їнку.
- Зоре моя, ми повинні закінчити справу. - спокійно проказав чоловік, намагаючись вивільнитися з небажаного наразі танцю.
Якусь мить, Мелора мовчала. Було помітно у навколишній темряві як її обличчя змінюється. Радість та захват поступово замінялися на сум, роздратування та сльози.
- Ти мене не кохаєш! - закричала дівчина, після чого грубо кинула Клітуса на траву під своїми ногами.
Чоловік, який прожив та побачив набагато більше чим відведено простій людині, на мить відчув страх. Мелора була не просто дитиною темряви. Вона ставала чимось іншим. Якщо у простої істоти усе завершувалося після кількох ночей в землі, то для Мелори метаморфози продовжувалися. Вона несамовито пила, не могла напитися. Ціле селище та купа трупів були тому підтвердженням. Її сила була набагато більшою чим у простої істоти. 
- Ми потанцюємо коли я завершу роботу. Й ти не права, я дуже сильно тебе кохаю. - заспокійливо проказав Клітус. 
Він побачив що обличчя Мелори пом'якшилося після його слів. Вона знову почала посміхатися та кружляти. Чоловіку навіть здалося, що він був не таким вже й потрібним для її диявольського танка. Дівчина все більше заводилася, кружляючи серед нічних надгробків. Її світле довге волосся кружляло разом з нею, закутуючи її в кучеряву шаль.
За мить вони почули наближення коней та підводи Тітуса. Останній був дуже злим та трохи навіть наляканим, хоча останнє намагався приховати.
- Був один, що ховався серед випитих тіл. Намагався втекти, але я владнав ту ситуацію. - відзвітував Тітус, хвацько зістрибуючи на землю.
Він оглянув купу тіл, Мелору яка не припиняла свій танок та Клітуса, який дивився на старшого брата.
- Я вже думав ти завершуєш їх ховати, в чому справа!? - роздратовано вигукнув Тітус. - Ми повинні скоро їхати, можуть прибути інші люди.
Слово "інші" він багатозначно виділив, натякаючи на мисливців. Проїжджаючи повз сусіднє селище, вони чули що там орудували мисливці, а отже й правда варто було швидко звідси їхати.
- Мелора, вона...
Почав було говорити Клітус, але брат виставивши вперед долоню його зупинив.
- Вона нам лише заважає. Я розумію що почуття досі сильні та заволодівають твоїм мертвим серцем не гірше за інстинкт пиття крові, але ти повинен не забувати за розум. Саме він повинен переважати. - процідив Тітус крізь зуби, хоча знав що Мелора їх прекрасно чула.
Клітус кивнув на знак згоди, адже реально брат мав рацію. Усе після перетворення на істоту, набувало інших форм. Емоції ставали сильнішими. Почуття ставали гострішими. Зір, слух, смак, швидкість та сила переважали усі можливі та не можливі ліміти. Світ ставав яскравішим, навіть через призму вічної ночі. Молодший Ашер, ще десь з хвилину стояв непорушно спостерігаючи за тим, як Тітус почав швидко та грубо закидати мертві тіла до глибокої бездонної ями.
- Ти збираєшся допомагати, чи можливо приєднаєшся до танцю божевільної? - з помітним знущанням у голосі запитав Тітус, припинивши на мить займатися тілами.
Він саме тримав на плечі висушене до дна тіло дівчини підлітки, шкіра якої вже встигла зморщитися під дією спеки.
Клітус кинув на Мелору занепокоєний погляд, але не міг лишитися та просто стояти осторонь. Він повинен був допомогти братові, адже саме він був частково винен у, тому що сталося у цьому селищі.
Тітус без зайвих церемоній почав далі закидати тіла до бездонної могили, яка тепер здавалася ще більшою та моторошнішою. Клітус же, на мить забув ким він тепер був дивлячись у порожнечу могили. Вона його притягувала зараз не гірше за гарячу кров що текла по венах його незліченних за ці роки жертв. Мертві тіла сипалися до ями з такою швидкістю, що Клітус на мить втратив їх рахунок.
- Я й правда купаюся у тому сяйві! - вигукнула раптом Мелора, яка не припиняла кружляти серед надгробків. 
Молодший Ашер ледь помітно здригнувся від раптового вигуку та почав швидко кліпати, наче виходив з під дії якогось закляття. Минуло лише кілька довгих та тягучих секунд, але Клітусові здавалося що минула ціла година чи щось подібне. Тітус встиг до ями закинути ще кілька трупів, вочевидь зрозумівши що уся робота ляже на його плечі. Загалом, Тітус завжди був таким. Ще до свого перетворення. Він був упевненим в собі, сильним, завжди робив усю роботу сам та не просив допомоги. Й вочевидь зараз вчиняв так само, не чекаючи на допомогу молодшого брата.
- Я повинен допомогти. - повільно проказав Клітус, досі перебуваючи не зовсім у нормальному стані. 
- Ти повинен сам це робити. - грубо відрізав Тітус перекидаючи через кожне своє плече по тілу з купи яка помітно зменшилася. - Це вже таке не вперше. Твої захоплення живими дівчатами та їх подальше перетворення на божевільних маріонеток починало переходити усі межі вже давно. Але я чомусь дивився на усе це крізь пальці. 
Старший брат вже влився в колію та працював доволі злагоджено. На початку повільно, але все більше та більше набираючи темп, він з притаманною йому легкістю закидав вже не по одному, а по два трупи тримаючи по одному на кожному своєму плечі. Не дивлячись на всю свою непомірну силу, Тітус досі хапався за минуле життя. Він хотів пам'ятати як це, бути людиною. Але кордони між старим та новим швидко стиралися, надлюдська сила все одно перемагала. Вона змушувала Тітуса забувати про своє колишнє єство, зосереджуючись на тому, ким він був тепер.
- Цього разу все інакше. - буркнув Клітус ледь чутно.
Брат на мить зупинився та поглянув на нього з відкритим здивуванням, яке читалося на його обличчі.
- І чому ж саме інакше? - запитав Тітус. - Що у ній інакше? Те що вона божевільна?
Клітус поглянув через плече на Мелору, яка зараз щось зосереджено вивчала серед травинок на чорній землі.
- Вона інша. Мелора не така як інші. У ній...
Клітус затнувся, не маючи змоги підібрати слова для кращого пояснення.
- Так, вона інша. - кивнув старший Ашер. - Вона за двадцять хвилин випила усе селище. Сама, не даючи нам навіть скуштувати. Тут можна помітити її інакшість. Ти не забув як вона гиркала на нас коли ми наближалися? Я от не забув.
- Я не дарма її обрав. Вона має щось таке всередині, чого не мали інші. - проказав Клітус, який поза межами людського бачення швидко наблизився до купи тіл та зараз тягнув до ями старого селянина в брудному одязі.
Тітус нічого не відповів, зосередившись на роботі. Мовчання надовго затягнулося, лише зрідка пробивалися крізь навколишню тишу рідкісні коментарі Мелори, яка говорила знову ж таки з кимось невидимим. Могила стрімко заповнювалася мертвими тілами. Нарешті було видно щось окрім непроглядної та вогкої темряви.
- Коли завершимо, пропоную рухатися на захід. Ми повинні змінити наші імена та потурбуватися про нове місце для денного сховку. - неочікувано проказав Тітус, розбивши на друзки оглушливу тишу.
- А там будуть діти? - запитала Мелора, яка точно блискавка наблизилася до Тітуса. 
Вона з повагою торкнулася рукава його жилету, дивлячись просто в очі. Чоловік не очікуючи подібного, на мить здавалося втратив голос. Він з подивом витріщався на дівчину, адже не звик до подібного ставлення.
- Навіщо тобі діти? - запитав він, приходячи до тями.
- Діти, щоб пити! - вигукнула Мелора, знову починаючи кружляти.
Тітус не схвально похитав головою та швидко рушив назад до купи тіл.
- Інакшість у ній проглядається все більше. - кинув він до молодшого брата. У його голосі відчувалася твердість та зневага.
Старший Ашер думав над тим, як діяти далі. За усі ці роки, він не раз задавав собі питання чому не кине Клітуса напризволяще та не позбудеться цього тягаря. Все більше та більше проблем виникало через нього. Йшли дні, місяці, роки, століття, але Клітус нічого не навчився. Він був тим самим розважливим підлітком, як тоді коли його перетворили. Гулянки, дівки, постійні ризики лише додавали проблем. Люди все більше косилися на них з недовірою та пересторогою. Виникало велике занепокоєння, адже у людей було все більше знань про істот, у них була дерев'яна зброя, часник. Вони все більше дізнавалися про те, чого раніше навіть не змогли б уявити. 
Тітус не страшився всього того, адже практикувався у вміннях якими була наділена більшість з істот вже не один рік, але завжди боявся за брата. А от Клітус навпаки. Він жив так, наче це останній день який варто прожити немов велику та запальну гулянку.
- Незабаром світанок. - твердо промовив Тітус, не приховуючи свого роздратування.
- Я відчуваю. - відповів молодший брат.
Клітус дивився на брата винувато. Він відчував що цього разу накоїв щось непоправне.
- Ти злишся? - запитав він.
- Більше чим хотілося б. - буркнув Тітус. - Ти живеш так, наче за твої дії ніколи не буде наслідків.
Клітус опустив голову дивлячись на майже заповнену могилу. Влізли не всі, так як він й думав. Тітус же, слідкуючи за поглядом брата який метався від зменшеної маленької купки тіл до могили й назад, буквально міг прочитати зараз його думки.
- Я знаю про що ти думаєш, але скажу одразу, я не буду спалювати до тла чергове селище через тебе. - проказав старший Ашер. - Це повинно припинитися, інакше одного дня ми прокинемося у вогні. 
- Вибач. - коротко кинув Клітус.
Він так й стояв, дивлячись на могилу. Вона чимось надзвичайно його притягувала. Це важко було пояснити, але земля була такою чистою, такою спокійною.
- Ці тіла що лишилися, я викину у річку. Маю надію їх не швидко знайдуть, й спека зможе про них подбати. - проказав Тітус, йдучи до тіл. - Ти хоча б міг подякувати.
- Дякую. - тихо проказав молодший брат, але Тітус вловив подяку брата доволі чітко, адже серед здібностей істот був надчутливий слух.
- Забери свою дівчину, й прямуйте до околиці селища. Я подбаю про все інше. - скомандував Тітус.
Старший Ашер блискавично швидко завантажив решту тіл до підводи та погнав коней з кладовища до річки, яка була зовсім поряд. У його думках знову виринали питання про брата, якого він чомусь не міг покинути. Слухати одні й ті ж байки кожного разу, бачити повторення тих самих історій, але не могти ніяк цьому завадити. Розмови, виховання, настанови ніяк не змінили вічного підлітка, яким був Клітус. Тітус бачив, як одна за одною перетворені на істот дівчата, набридають молодшому брату та лишаються десь позаду, а він перетворює все нових та нових.
Чоловік майстерно керуючи підводою, під'їхав до високого мосту та зупинив коней. Він слухав шум води, яка водоспадом омивала кам'яні виступи біля мосту створюючи легкий бриз. Старший Ашер швидко рухаючись, почав скидати трупи з мосту, дивлячись на те, як вони розбиваються об скелі десь внизу. Одне з тіл настромилося на вирізьблений швидким потоком води гострий камінь мов меч. Чоловік швидко повернувся до підводи, досі вслухаючись у шум води яка щось шепотіла своєю мовою. Це була б красива ніч, якби не одне "але".
- Потрібно повертатися. - сказав Тітус вголос.
На мить, чоловік засумнівався та подумав про те, щоб було якби він просто поїхав підводою в протилежному напрямку, лишивши брата тут. Не для того аби провчити, а для того, аби показати що усе рано чи пізно минає. Навіть маючи такі великі здібності, не зрозуміло ким подаровані чи Богом, чи Дияволом, вони все одно повинні були брати на себе відповідальність та приймати важливі та важкі рішення. Вочевидь Тітусом керував банальний страх бути самотнім. Він жодної людини не перетворив на істоту, адже знав який це біль та страх. Він досі міг згадати, як болісно проходило перетворення, як страшно та холодно було у тій могилі. Тітус вирішив повертатися, адже потрібно було ще закопати могилу та знайти місцину для денного перепочинку. Він знав напевне, Клітус про таке не переймається.
В той самий час, молодший Ашер знайшов у одній з хат на околиці селища сукню для Мелори, яку потрібно було перевдягти та витерти плями крові з обличчя та шиї. Вони повинні були виглядати як прості подорожні, аби не викликати підозр. Чоловік повільно вийшов з кімнати яка слугувала спальнею для мертвих хазяїв та протягнув для дівчини подарунок, який вона чекала з заплющеними очима.
- Подивися на свій подарунок. - тихо промовив Клітус посміхаючись.
Мелора повільно відкрила очі та оглянула сукню. Вона було посміхнулася, але швидко знову посумнішала.
- Що не так, кохання моє? - схвильовано запитав Клітус.
- Це не те про що я подумала. - сказала дівчина та мало не заплакала. - Я думала ти принесеш солоденьке.
- Ти вже отримала своє солоденьке. - сказав Клітус повернувшись до серйозного тону. - Зараз ти повинна перевдягтися, адже ми їдемо залягти на день.
- Чом би тут не залягти? - підморгнула Мелора та розсміялася.
Вона міцно вхопила чоловіка за руку та приклала до своїх грудей. Вона почала масажувати його рукою своє тіло, не відриваючи хтивого погляду від його очей, що слідкували за її рухами.
- Підімо під землю. - запропонувала ще більше розпалюючись. - Будемо говорити з червами.
Раптом Клітус вийшов з під дії її гіпнозу та злегка відштовхнув. Він дивився на неї, відчуваючи щось таке чого ніколи ще не відчував. Щось йому підказувало, що Мелора при житті була не просто людиною.
- Одягайся, скоро світанок. - скомандував він та пішов до столу аби присісти.
Дівчина вередуючи, почала скидати з себе брудну та просякнуту кров'ю сукню та поспіхом одягати нову. Клітус не помилився, сукня дійсно була саме для Мелори. Хоч не оздоблена вишукано як він бачив на балах, але саме те для образу простої подорожньої. Чоловік витер обличчя та шию Мелори ганчіркою посміхаючись.
- Ти з мене смієшся? - запитала похнюпившись.
- Ні, золота моя. Я милуюся твоєю красою та посміхаюся до тебе як до сонечка. - промовив цілуючи у бліді щічки.
- Ти не можеш бути на сонці, згориш! - перелякано вигукнула Мелора та затулила обличчя волоссям.
- Біля такого сонечка як ти, я можу бути вічність. - проказав посміхаючись ще ширше.
Почувся стукіт копит та рипіння коліс підводи. Клітус схопив Мелору за руку та обережно рушив до вікна. Вони тихо виглянули крізь зачинені ставні на вулицю. Крізь шпарини у деревині, вони побачили як до околиці приїхав Тітус, який зараз крутив головою зі сторони в сторону. 
- Ми тут. - прошепотів Клітус, й брат одразу повернувся на звук.
Перевага була на їхньому боці, адже людина цього б навіть не вловила своїм вухом.
- Їдьмо, немає чого чекати! - закричав Тітус, та поквапив їх жестом долоні.
Мелора посміхнулася до Клітуса та разом з ним вибігла з хати тримаючись за руки. Вони поцілувалися та застрибнули до підводи, доки Тітус подумав про те, що ця парочка ні до чого доброго не доведе. Стара підвода повільно рушила, їдучи геть з мертвого селища. Десь далеко позаду, трійка істот почула чоловічі вигуки, тупіт копит та побачила десь в горі смолоскипи.
- Усе згорить. - захоплено проказала Мелора.
- Так, але головне аби не згоріли ми. - буркнув Тітус та поквапив коней.
Доки створіння темряви зникали десь серед густого лісу, до селища заїхали мисливці. 
- Капітане, що нам робити? - запитав один з підданих стрільців.
- Вони були тут! - закричав капітан загону. 
Сивий чоловік з довгою бородою, зістрибнув з коня тримаючи в руках дерев'яний кілок. Він уважно оглядав селище, намагаючись побачити докази перебування тут істот смерті.
- Саме пекло прийшло на нашу землю, в обліку двох братів! - знову закричав. - Розійтися командами та почати пошуки, вони не пішли далеко!
- Капітане, ми дещо знайшли! - закричав один з мисливців вибігаючи з хатини та  показуючи головному жіночу сукню.
Капітан уважно оглянув тканину.
- Вони були тут. - повторив знову. - Й з ними була моя донька.
Мисливці почали розходитися селищем у пошуках слідів втікачів. Вони ретельно оглядали хатини, навколишні подвір'я. Пошуки лише розпочалися, адже їх повідомили запізно, але вони обов'язково знайдуть та знищать тих істот. Капітан тримав у руках закривавлену сукню, дивлячись як на неї починає падати перше ранкове сонячне проміння.