Розділ 2

Олексій та Степан спочатку зосереджено дивилися на телефон, а тоді перевели погляди один на одного.

– Ви з Олегом вчора дзвонили Віктору? – запитав Олексій.

– Ні, – знизав плечами Степан. – Принаймні я цього не помітив, або...

– Що «або»?

– Не пам’ятаю.

– Давно це? – зміряв осудливим поглядом Степана Олексій.

– Про що саме ти запитуєш? – у голосі Степана вчувалося погано приховане роздратування.

– Наскільки давно ти так безбожно п’єш? Я ж бачу, що ти з перепою. І це не лише вплив вчорашнього алкоголю. Ти занадто часто зазираєш у чарку.

– Яке твоє діло?! – закипів Степан. – Ти не знаєш нічого. Не розумієш. Забрався звідси багато років тому і думаєш, що маєш право мені вказувати, як жити? Ви усі втекли.

– Чого ти...

– Та пішов ти! – гаркнув Степан і почав спускатися з горища.

– Нам ще потрібно поговорити, – кинув йому вслід Олексій.

– Ти серйозно? Мене підозрюєш? Що з тобою не так? – прошипів Степан. – І куди я, по-твоєму, подінусь? Знаєш, де мене знайти.

Поліцейський дивився у спину другові дитинства і усвідомлював, що занадто жорстко повівся. Та з іншого боку, йому було боляче дивитися на стан Степана. На те, як той себе травить алкоголем.

Олексій витягнув свій смартфон, відшукав з-поміж контактів ім’я «Віктор» і натиснув на виклик.

– Алло, – почулося з того боку.

– Вікторе, ти мусиш приїхати... в Борове.

– Що?

– Олег мертвий, – процідив крізь зуби, досі не вірячи власним словам, Олексій.

– Не може такого бути.

– Вікторе...

– Вже виїжджаю, – почулося різке у відповідь.

​Після того як провели усі слідчі дії, а тіло Олега забрали, Олексій залишився в селі. Він повільно пройшовся дорогами Борового. Стільки років минуло, а змінилось так мало! Хіба що вулиці стали вужчими, а на ґрунтову дорогу поповзла трава. Раніше такого не було. Село, хоч і вважалося досить депресивним, усе ж жило на повну — тут був постійний рух. Тепер же воно стало якимось порожнім. Складалося враження, що люди навмисне ховалися по хатах, уникаючи один одного. Навіть тепер, коли в один день відбулися такі жахливі події, селяни розбрелися по домівках. Тут у повітрі висів страх, який оповив усе навколо. Олексій відчував його як дотик на шкірі.

​Він обійшов Борове повністю: кожну його вулицю, кожен куточок, де колись із друзями проводив час. Від ферми і корівників, які тепер були зруйнованими, до озера за селом. Кожного літа дітлахи тут купалися, та це було давно. Озеро обміліло з однієї сторони, а колись піщаний берег на іншій, яким спускалися до води, поріс очеретом.

​Олексій довго вагався, перш ніж підійти до того місця, якого так остерігався. Теплі спогади з дитинства змінювалися жахливими подіями давнини. Він завжди знав, що все можна було поділити на «до» та «після». Вони повтікали з села, забралися геть і більше не хотіли повертатися, тримаючись з усіх сил на відстані. Тут залишилися Володя і Степан. Жоден із них — не по своїй волі: перший не міг самотужки нікуди поїхати через психічну хворобу, другий — заганяє себе в могилу, впиваючись щодня до безтями.

«Напевно, це його порятунок, аби не з’їхати з глузду», – майнуло в голові Олексія.

​Він вагався. Стояв навпроти хвіртки, з якої уже давно облізла фарба, а з-під неї проступила іржа. Його погляд оцінював колись рідне подвір’я. Садок перед хатою поріс чагарниками, гілки фруктових дерев пообламувалися, оповиті здичавілими паростками винограду. Дах із цинкованої бляхи забарвився в бурий колір.

​Олексій зробив крок уперед, натиснув на клямку. Довелося докласти зусиль — хвіртку давно не відкривали, і сухі завіси натужно скрипнули. Трава, що поросла в проході, не дозволила повністю прочинити хвіртку, тож довелося протискатися.

​На дверях висів масивний замок. Олексій витягнув із кишені ключ, зважив його в руці й оглянув. Цей ключ уже багато років лежав на одній із полиць у шафі. Навіщо Олексій його взяв із собою, він і сам не знав. Не мав наміру заходити у свою стару хату... Чи все ж таки ці думки закрадалися в його підсвідомість?

​– Чому завмер? – почувся голос зі спини.

​Олексій аж підстрибнув від несподіванки.

– Володю, – поклав він руку собі на груди. – Чого ж так підкрадаєшся?

​Володя дивно усміхався, трішки схиливши голову. Його очі хаотично бігали, а права рука була притиснута до грудей — кисть безвільно звисала і тремтіла.

– Я скучив, – його голос немовби тремтів, деякі букви він ковтав, і якби не тембр, можна було б подумати, що розмовляє дитина років чотирьох чи п’яти. – За вами усіма, друзі. Вітя теж приїде, авжеж так?

– Думаю, що так, – добродушно усміхнувся Олексій.

Володя простягнув тремтячу руку.

– Потиснути? – не до кінця зрозумів Олексій.

– Потиснути, – кивнув, усміхаючись, Володя.

​Олексій простягнув правицю у відповідь. Володя схопився за неї, трусячи, а тоді міцно обійняв друга дитинства.

– Я такий радий, – прошепотів він Олексієві на вухо. – Тепер ви усі тут залишитеся. Назавжди.