Розділ 1

Олексій кинувся назустріч жінці. Він підхопив її, коли та мало не впала вкотре в багнюку, і запитав:
– Тьоть Волю, що трапилось?
– О Боже! Боже! – заливалась жінка сльозами. – Олексію, це ти? Це справді ти?
– Так, я, – кивнув він у відповідь, а тоді перевів погляд на Степана, який наблизився. – Що відбувається?
– Поняття не маю, – знизав плечами Степан.
– Олег... – видавила з себе жінка. – Мій синочок! Хто ж міг таке зробити?
– Що зробити? – в унісон запитали Степан і Олексій.
– Вбили! Його вбили! – тьотя Валя повисла на руках Олексія і безвільно опустилася на коліна, поринувши в багнюку. Тоді рукою вказала на будинок позаду. – На горищі...
– Тримай! – кинув Олексій і помчав до хати, в якій власне і жила сім’я Олега.
Степан допоміг мамі друга підвестися, обійняв її і пригорнув до себе.
– Ходімо, – прошепотів він.
Тьотя Валя лише схлипувала, але вже не говорила нічого. Опухлими від сліз очима вона оглянула натовп, який від хати Чорної Наталки перемістився ближче до джерела крику і шепотівся. Жінка не стала нічого говорити, лише знесилено опустила голову Степана на плече. Він пригорнув тьотю Валю, а тоді кинув зневажливий погляд на юрбу.
– Чого повитріщалися?! Не маєте до чого вчепитися?! – обличчя Степана перекосилось від люті.
Важко переставляючи ноги, вони попрямували до хати.
Олексія на порозі зустріли наймолодші сестри і брати Олега. Дівчатка були близнючками десяти років, а брати — восьми та семи років. Зараз вони босоніж стояли на бетонному ґанку і тряслись чи то від холоду, чи то від страху, чи від того й іншого одразу.
– Ви ж замерзнете, діти, – піднявся східцями Олексій.
Діти мовчали і лише перелякано глипали на гостя.
Олексій завів їх всередину, але далі ніж сіни вони відмовлялися йти, адже потрібно було минати сходи, які вели на горище.
– Просто закрийте очі, й я вас проведу, – зігнувся коло дітей Олексій. – Ви ж знаєте – я поліцейський. Я вас захищу. Обіцяю.
Дівчата згідливо закивали головами, а наймолодший ступив крок назад, спершись спиною об стіну. Його погляд прикипів до сходинок. З квадратного входу на горище на них скапувала густа кров. Вона збиралась у калюжу та стікала нижче й нижче, утворюючи тонкий потічок.
– Дядьку, – вказав на цівку крові хлопчина.
– О, Господи! – скривився Олексій. – Закрийте очі. В кімнаті вам буде безпечно. Ходімо.
– Де мама? – схлипнула одна з дівчат.
Лиш тільки він промовив ці слова, як на ґанок піднявся Степан, підтримуючи матір дітей. Вона трішки заспокоїлась, хоч кров на східцях знову підкосила жінку. Степан заледве встиг підхопити її.
– Тьоть Волю, – сказав Олексій, – заберіть малечу. Вони зовсім промерзли.
– Так, так, – закивала жінка. – Вже... вже...
Діти обліпили матір з усіх боків, і вони поплентались до кімнати. Переконавшись, що двері зачинились, Олексій ще раз глянув угор, а тоді обережно почав підійматися скрипучими східцями. Степан пішов слідом.
– От блін, – скривився і відвернув голову Олексій від побаченого.
До виходу на горище залишалось ще кілька сходинок, але він уже розгледів той жах, що трапився нагорі. Міцна мотузка, кілька разів обмотана навколо балки одним кінцем, натягувалась немов струна. Іншою стороною вона закінчувалась зашморгом, що туго стискав шию Олега. Його голова похилилась набік, прийнявши неприродне положення, обличчя опухло і набуло багряно-синюватого кольору, а очі довкола зіниць всуціль почервоніли. Язик протиснувся поміж набряклих губ і спадав на підборіддя.
Степан, який підіймався слідом, хотів було запитати, що там, але зрозумів недоречність таких слів.
Коли друзі дитинства піднялися на горище, картина видалась ще більш жахаючою. Мертвий не повис на мотузці. Його ноги були зігнуті в колінах, які майже діставали до долівки. А от руки висіли безвільно з розрізаними вздовж зап’ястями. Саме тому тут було так багато крові.
Поруч лежала складна бритва, яку в народі називали «небезпечною», старенький монохромний телефон «Nokia» 1100 і кварцовий наручний годинник. Олегова кров оповила речі густою темно-червоною рікою. Наручний годинник потонув майже повністю, залишивши видимим лише частину циферблата. Стрілки на ньому застигли.
Степан від побаченого подався назад, спершись у протилежний схил даху. Він хотів щось промовити, але лиш відкрив рота, як його почало нудити. Поклик був настільки сильним, що йому довелося впасти на коліна. З очей полилися сльози.
Олексію вже доводилось, хоч і не часто, бачити убитих, але з таким жахіттям він стикнувся вперше. Не без зусиль втамувавши емоційний шок, Олексій почав розглядати все навколо, одночасно витягуючи з кишені смартфон. Він зателефонував у свій відділок та повідомив про можливе вбивство і потребу прибуття експертів.
Опісля Олексій обережно переступив калюжу крові і опустився на одне коліно. Тоді трохи подався вперед і потягнув носом повітря. Це був характерний для крові запах металу, що, здавалося, навіть відчувався буквально на смак. Але окрім цього було ще щось. Олексій знову втягнув повітря носом.
– Що ти в біса робиш? – запитав Степан, втираючи обличчя.
Але Олексій, замість того щоб відповісти, продовжував оглядати місце смерті друга дитинства.
– Як це взагалі можливо? – нервово заходив горищем Степан, хапаючись за голову. – Навіщо він це зробив?
– Коли ти востаннє бачив Олега? – натомість запитав Олексій, зводясь на ноги.
– Що?
– Ти почув мене, – твердо натиснув поліцейський.
– Блін... Та до чого тут це? – пришвидшив крок Степан. – До чого це ти ведеш?
– Кажи! – гаркнув Олексій.
– Вчора! Вчора ввечері.
– Що робили? Про що розмовляли?
– Та не знаю я, – розвів руками Степан. – Все, як зазвичай – пили. Та й розмови відповідні...
– Які відповідні?
– Та жалівся він.
– На що?
– На життя... Та чого ти додовбався до мене? Я не дуже добре пам’ятаю! – занервував Степан.
– Чому? Напився сильно? – все тиснув і тиснув Олексій.
– Відчепися! Якого біса ти хочеш?
– Я хочу знати, що трапилось з Олегом. Чому це сталося? Хто в цьому винен?
– Хіба не видно? – Степан показав рукою на покійника. – Він вбив себе. Він страждав. Розійшовся з дружиною. Жалівся на те, що ніхто його не зможе зрозуміти.
– Розійшовся? – повторив Олексій. – Як давно?
– Не пам’ятаю точно, – знизав плечами Степан. – Близько місяця тому.
– Чому не розповідав?
– Його щось тривожило. Сновидіння... І він почав заглядати у чарку. Олесі це не подобалось. От він і приїхав назад до Борового.
– Коли ви вчора розійшлись? – глянув на занурений у кров годинник Олексій. Стрілки на ньому зупинились, вказуючи годину — 3:27.
– Напевно, близько половини першої. Після того як бар закрився, ми ще випили пляшку горілки, яку взяли із собою. Чому ти це все випитуєш? – примружив очі Степан.
– Та тому що ніхто так не кінчає із собою, – різко обірвав його Олексій, роблячи крок уперед. – Або вени, або повішання. Перше — і пальці миттєво німіють від крововтрати, ти фізично не зможеш закинути петлю. Друге — інстинкт самозбереження змушує тіло боротися до останнього. Неможливо повіситися, коли твої ноги дістають долівки.
Олексій перевів погляд на порожню пляшку з-під горілки, що лежала неподалік.
– Ти був тут із ним?
– Ти що, клепки погубив? Просквозило тебе десь? Мене підозрюєш?! – Степана переповнила лють. Обличчя його побагряніло, очі налилися кров’ю, метаючи на співрозмовника зневажливий погляд. – Одурів до краю!
– Відповідай! – гаркнув Олексій.
Та сварку перервав дзвінок Олегового телефона. Він несамовито вібрував, розганяючи густу кров, що зібралась навколо. На монохромному екрані мобільного висвітилось ім’я «Віктор».