Розділ 5

Літо буяло своєю звичною красою. Компанія друзів знаходила чим себе зайняти у вільний від домашніх справ час. Першою насолодою ставали черешні. Сад знаходився просто всередині села, обнесений високим плотом, щоб ніхто не міг вкрасти фруктів. Його й досі називали Колгоспним садком. Та тепер кожен бажаючий міг поласувати плодами. Дерева обліплювали хлопчаки різного віку.
У жаркі дні уся дітвора прямувала на озеро. Тут вони квасилися від обіду, коли вода хоч трохи ставала теплою, аж до самого вечора, коли сонце ховалося за горизонтом.
Вечорами, після футболу, Віктор учив друзів боксу. Вони навіть імпровізовану грушу зшили, яку підвісили на спортивному майданчику і гамселили щосили. Комусь вдавалось краще, комусь гірше, але весело було усім.
Всередині червня, як і зазвичай, хлопці збирались на футбол. Олег зайшов за Степаном, який запізнювався не лише до школи. По дорозі до них приєднався Віктор, і вони підійшли до домівок Володі та Олексія, які знаходилися майже один навпроти одного. Перший уже чекав, обпершись на хвіртку, і усміхався, а от другого видно не було. Що було зовсім незвичним. Олексій відрізнявся неабиякою пунктуальністю.
– І де це він? – здивувався Олег.
Володя знизав плечами.
– Щось метушаться на їхньому подвір’ї, – відповів він. – А в чому причина, я не знаю. Щойно вийшов.
Друзі перевели погляди у бік обійстя, де жив Олексій. Довго чекати не довелось. Товариш мало не бігцем вийшов на вулицю. Він тримав у руках палицю, а взутий був у гумові чоботи.
– Не думаю, що тобі буде зручно в цьому грати у футбол, – усміхнувся Степан. – Кеді де згубив?
– Сьогодні без мене, пацани.
– Це чому ж? – здивувався Володя.
– Щось трапилось? – наблизився Віктор.
– Одна із корів з пасовиська не повернулась. Я йду її шукати.
– А що кажуть пастухи? – поцікавився Олег.
– Нічого нового. Лише розповіли, що випасали худобу поруч з лісом, на Клині. За всіма не завжди встежиш.
– Тоді ми з тобою, – твердо сказав Віктор. – Адже так, друзі?
– Звичайно, – кивнув Володя.
– А як же інакше? – погодився Степан.
– Гуртом і батька легше бити, – потер руки Олег. – Давненько я не був у тих хащах. Не інакше, як корова у ліс зайшла або в один з «островів», а пастухи прогледіли, – він поплескав товариша по плечі. – Не сумуй, знайдемо твою корову.
– Тоді ходімо, – махнув рукою Олексій. – До смерку якихось дві години, а у лісі темніє ще швидше.
Клин знаходився за селом, за три кілометри. Це був витягнутий трикутник пасовища, з двох сторін обмежений лісом. Здебільшого територія виглядала як луг, окрім тих самих «островів». Вони являли собою округлої форми зарості кущів та невисоких покручених листяних дерев, що збилися до купи. Таких «островів» було тут кілька, але усі, окрім одного, майже зачахли.
Віктор до цього дня не був на Клині жодного разу і, побачивши найбільший «острів», зупинився і роззявив рота.
– Оце так, – видавив він із себе. – Зроду такого не бачив.
– Можу побитись об заклад, що й не чув нічого схожого, – самовдоволено переплетив руки на грудях Володя. – Ця місцина має досить цікаве минуле, про яке розповідають старші жителі села. Колись, років двісті тому, а то й більше (цього уже ніхто не знає), на цьому місці була долина. Низовина такого розміру, що діти взимку ходили спускатися сюди на санчатах. Років сто п’ятдесят тому цю місцину поглинули болота. З часом вони висихали і покривались трав’яним килимом. Ще кілька десятиліть тому, як розповідали мені дідусь та бабуся, коли вони були приблизно того ж віку, що й ми, на Клині можна було гойдатись, як на велетенському батуті. Людей ця покрівля витримувала, зате тварини могли провалитись у підземні болота, а важка техніка й поготів пропадала безслідно.
– Цікаво... – не зводив очей з лугу Віктор.
Тепер же це був квітучий луг, такий зелений, якого годі було знайти деінде. Дерева, які росли на краю лісу, були переважно вологолюбними вербами різних видів, із замислувато вигнутими стовбурами.
– Коли проходять дощі, тут ще побоюються випасати худобу, – продовжував Володя, – але в сухі дні кращого пасовища годі знайти.
– Багато ти знаєш, – впер руки в боки Степан, – та найголовнішого не розповідаєш.
– Ви знову за своє? – насупив брови Олексій.
– А що тут такого? – знизав плечами Олег. – Про це розповідають селяни, то чому нам мовчати?
– Це ви про що? – поцікавився Віктор.
– Старші люди говорять, – подався до Віктора Степан і прошепотів, немов те, що він зараз розповість, було якоюсь таємницею, – що ці острови – ворота у потойбіччя.
– Ага, – буркнув Олексій. – Щось зменшуються твої ворота. З кожним роком все менші і менші.
– А ось цей ні, – вказав на найбільший Олег. – Навіть навпаки – він розростається. Я також чув, що всередині все замовкає: не чути ані співу птахів, ані крякання жаб, ані шелесту вітру...
– Лише дзижчання зграй комарів, – доповнив Степан.
– Не слухай їх, – махнув рукою Олексій. – У них усюди містика, жахи та потойбіччя.
– Село у вас звичайно веселе, – усміхнувся Віктор.
– Це ще що? – підніс вказівний палець вгору Володя. – У Боровому живе безліч легенд. От до прикладу...
– Досить уже язиками чесати, – перервав друга Олексій. – Скоро смеркнеться. Потрібно знайти корову.
Хлопці дослухались. Вони швидко змінили одяг, одягли сорочки на довгий рукав та штани, щоб комари не загризли, і взули чоботи. Рухались швидко, час від часу поглядаючи на захід, де помаранчеве сонце ховалося за кронами дерев. До Клина дійшли уже після дев’ятої вечора. Рівне трав’яне полотно то тут, то там було утикане верболозами. Ліс почав кидати довгі замислуваті тіні.
– Або у ліс забрела, або в один із цих островів. Ніяк інакше, – впер руки в боки Олексій. – Почнемо з простішого. Спочатку зарості перевіримо.
Хлопці проходили крізь хащі, перевіряли кожен острівок по черзі, поки не дійшли до найбільшого. Він мав сотню метрів у діаметрі. Це було щось особливе. Здавалося, що вони потрапили у якийсь абсолютно інший світ – у потойбіччя, як і казав Степан. Тут тягнуло прохолодою і вогкістю, рої комарів кружляли над головою, лізли в очі, ніс та рот. Гілля дерев та кущів поросли так густо, що важко було крізь них пройти. Вони немовби чіплялися за одяг, за руки та ноги, заважали йти, не впускали людей на свою неприступну територію.
– Тут і справді не чутно нічого, окрім комарів, – прибираючи гілля, пробирався вглибину Віктор.
– А я ж говорив, – Степан кивнув на Олексія.
– Де б ти ще міг на таке натрапити? – йшов слідом Олег.
– Борове – особливе село, – відмахнувся від рою комарів Володя. – Оповите міфами та легендами.
– Це точно, – погодився Степан. – Навіть у мене в жилах холоне кров. Хоч повз оці хащі я проходив багато разів, всередину ніколи не забрідав.
– Твоя правда, – погодився Олег, – хто б міг уявити, що тут таке...
– Зачекайте, – зупинився Олексій, який йшов першим.
– Що там? – запитав Олег.
– Схоже, знайшлась.
Корова стояла неподалік. Вона не рухалась, немов завмерла, остовпіла. Копита майже до колін поринули у болотистий ґрунт, а все тіло оплітав мокриць. Здавалося, він зв’язував її, сковував, поневолював.
– Зіронько, – звернувся Олексій до тварини. – Як же тебе сюди занесло? Зачекай, зараз звільню.
Коли корова вчула людей, спробувала замукати, але їй це не вдалось. З ніздрів вирвалося важке дихання і стогін. Вона немов хотіла попросити про допомогу, але морду вкривав усе той же мокриць.
Олексій підійшов до бідолашної тварини і погладив її, щоб заспокоїти. Корова заплуталась і, витративши усі сили в намаганнях звільнитись, стояла спокійно, очікуючи на звільнення.
Хлопець витягнув мисливського ножа, якого прихопив з дому. Він належав його батькові. Цього разу тато дозволив синові скористатись ножем, і не прогадав. Олексій нахилився і почав розрізати стебла мокриці, які щільно оповили усе тіло тварини. Чіткими ударами хлопець відсікав вербове гілля, яке тут було усюди. Коли навколо стало темно і Віктор та Володя увімкнули ліхтарики, тварину врешті вдалось звільнити. Олексій накинув корові на роги мотузку і потягнув за собою, щоб покинути це моторошне місце.
– От і все, Зіронько. Зараз додому...
– Трясця! – закричав Олег.
Друзі розвернулись і швидко навели ліхтарі на товариша. Олег сидів на землі і тримався за ногу.
– Що трапилось? – запитав Степан.
– Провалився у якусь яму, – відповів хлопець. – Ще й ногу підвернув.
– Давай допоможу, – підійшов Віктор і простягнув руку. Вмить його погляд привернула частина кам’яної плити, яка стирчала з-під землі. Його здивувало побачене. Звідки посеред поля взявся шмат каменю з обробленими краями? Так, тепер він потемнів, вищербився і поріс мохом, але те, що його обробляли й надавали правильних форм, сумніву не було. – Що це в біса таке?
– Цікаво, – наблизився Володя.
Хлопці згуртувались навколо плити. Олег задумливо насупився і стягнув з плити мокриць, тоді здер клаптями мох і стер залишки ґрунту. З’явився напис: «Склеп Родини Бор».
– Це ж... – затнувся Степан.
– Саме так, – подався назад, не підіймаючись, Олег.
– Я ж говорив! – мало не підстрибнув Володя.
– Що це таке? – насупився Віктор.
– Пан Бор заснував наше село, – відповів Олексій. – Саме тому воно називається Борів.
– Оце так знахідка, – не вірячи своїм очам, схопився за голову Володя. – Легенди не брешуть.