Розділ 4

Це був кінець навчального року. Найбільше свято для школярів. Так, ще залишалися екзамени, але це вже дріб’язок. Не буде тих сидінь за партами на нудних уроках і позирань на двір, де у повній мірі буяє весна, а повітря пахне літнім теплом. Лише вільні дні, зранку до ночі. Ура!

Вони вибігли на вулицю і, підкидаючи портфелі та ранці вгору, весело закричали. За ці останні тижні, Віктор влився в компанію і здружився з хлопцями. Він став їхньою відвагою, їхньою силою. Не те, щоб квартет до цього не міг за себе зовсім постояти, але незгоди та сварки відбувалися час-від-часу. Старшокласники хоч і діймали, та не так вже й часто. А розпускати руки далеко не завжди наважувались. Все ж в одному невеликому селі жили. Тому вибрики, якщо й траплялись, то зрідка. А опісля останньої бійки на спортивному майданчику, до кінця навчального року Федора з компанією і чутно не було. Вони лише кидали злісні погляди, коли проходили повз.

Компанія розтягнулась на усю дорогу і повільно попрямували, покидаючи шкільне подвір’я.

–Улюблений день, – посміхнувся Олег, вглядаючись в блакитне небо.

–Хм, – пирскнув Олексій, – хто б казав. Ти ж й так ніфіга не вчишся.

–Для чого? Писати умію, читати та лічити також. Мені достатньо. Вченим я не стану. Закінчу потім якусь бурсу та й працюватиму руками. А це я вмію.

І тут хлопець був правий у своїх твердженнях. Так, як він різьбив по дереву, або обробляв деталі на токарному станку, не вдавалось нікому у школі. Вчитель трудового навчання часто подавав Олегові роботи на виставки, де вони гідно оцінювались. Деякі навіть продавались. Що було хорошою фінансовою підтримкою для багатодітної сім’ї.

–Згоден, – поплескав друга по плечі Степан. – Не всім же бути юристами. Тим паче нам, дітям з бідних сімей. Щоб поступити у хороший виш, хороших знань замало.

–Та все ж це можливо, – не погодився Олексій. – Я б хотів отримати вищу освіту. Хотів би мати хорошу роботу. Щоб у майбутньому не перебивались з копійки на копійку.

–Щоб так було, – значуще звів вказівний палець вгору Віктор, – потрібно розвивати власну справу. Працюючи на когось, багато не заробиш.

–Я б зайнявся фермерством, – Степан глянув у бік корівників, які виднілись поміж дерев. – Колгоспів уже немає. Землі беруть в оренди якісь незрозумілі спілки. А толку від цього зовсім мало. Тож так, я стану фермером.

–Оце хороша справа, – закивав Віктор. – Я б звичайно не порпався у коров’ячому лайні, чи по лікті в землі. Досі не можу звикнути до навколишнього запаху. Особливо, коли худобу на пасовисько женуть.

–Ха, – реготнув Степан, – міський хлопчак.

–Це точно, – підтримав Олег. – Не на це звертаєш увагу.

–На що ж звертати? – обурився Віктор, вказуючи на підводу, яка проїжджала повз. – Тут, як не корови то коні, як не свині то кури. І всі гадять.

–Можна подумати, що у місті запахи кращі, – фиркнув Олексій. – Сморід автомобілів, вихлопів, такий, що доводить до тошноти. Влітку асфальт пливе, немов шоколад, а від переповнених сміттєвих баків тягне на блювотиння. І скрізь шум. Дзеленчать дзвінки тролейбусів, їхні колеса цокають по рейках, водії, потрібно це чи не потрібно, тиснуть на клаксони. Вже за якусь годину, голова розколюється навпіл. Районний центр – ще пів біди. Велике ж місто – це пекло.

–Вдихни, – сказав Володя. – Заплющи очі та вдихни. Запах трав, запах цвіту фруктових дерев. А пізніше аромат сухого сіна, змолоченого зерна і фруктових дерев з їхніми плодами. А повітря... Ммммм... Такого в місті не відчуєш. Ніколи.

–Та ну вас, – махнув рукою Віктор. – Мені ніколи вас не зрозуміти, – хоча при цьому глибоко вдихнув приємний аромат вишневого цвіту.

–Пацани, – уповільнив хід Олег, – крутіть дулі.

Зі свого подвір’я, на вулицю, вишкандибала бабця. Вона важко опиралась на дві палиці. Чорна хустина вкривала її голову. Старенька зупинилась і оглянула хлопців, які перейшли на протилежний бік вулиці. Лише Степан та Віктор не знітилися.

–Слава Богу, – привітався Степан. Так зазвичай у селі віталися зі старшими людьми.

Старенька не відповіла. Лише примружила ціле око. Інше було позбавлене зіниці. Заплило білим більмом.

–Як ви живете по сусідству з цією відьмою? – запитав Олег, коли хлопці минули бабцю.

–Еге ж, – погодився Степан. – Всім же відомо – вона відьма.

–Перестаньте, – насмішкувато скривився Олексій. – Звичайна собі стара.

–Так воно і є, – погодився Володя.

–Звичайна? – здивовано звів брови Степан. – Ви ж усі знаєте, що цього тижня помер її четвертий чоловік? Вона ж навіть не повідомила нікого. А знайшли його у стодолі. Щурі виїли йому очі, відгризли носа і пальці на руках. Саме тому на похоронах домовина була закрита. Щоб не шокувати людей виглядом мертвяка.

–Брехня це все, – скривився Олексій. – Помер та й помер. Він був уже старим.

–А вона? – кивнув головою Олег. – Скільки Чорну Наталку світ вже носить? Подейкують, що більше сотні.

–А старому було не більше сімдесяти, – підвів вказівний палець вгору Степан. – Ось і думайте. Четвертий чоловік. І труна була закритою.

–Так, це вона його вбила, – згідливо закивав Олег.

–Не меліть дурниць, – обурився Олексій. – Якби так було, то приїхала б міліція.

–Яка ще міліція? – покрутив біля скроні тим же пальцем Степан. – Таке вже плетеш. Вона ж відьма.

–Якщо й так, то що це міняє?

–А те, що Чорна Наталка витягує з чоловіків сили. Живиться ними. Їхньою енергією. Вони помирають, а вона завдяки цьому живе так довго, – пояснив Степан.

–Ви реально у це вірите? – насупив брови Віктор. – Подивіться на неї. Вона заледве пересувається. Бідолаха помер від серцевого нападу. Та й вік своє зробив.

–Шістдесят дев’ять років, якщо бути точним, – кивнув Олег. – Я бачив табличку на його могилі. А хто знає скільки років Чорній Наталці?

Хлопці переглянулись.

–У тому й то річ, – продовжив Олег. – Я запитував у мами. Нікому не відомо це.

–Саме так, – погодились в один голос Степан.