Розділ 2

Олег вклав два мізинця по краях уст і засвистів щодуху.

–От чорт, – скривився Олексій прикриваючи вуха. – Можна тихіше? Зараз все село збіжиться.

–Його ж по-іншому не викличеш, – обурився Олег. – Чи може хочеш на подвір’я зайти?

–Оце вже ні. Скажи, якого біса вони ту вівчарку спускають з ланцюга щоночі?

Ще не встиг закінчити речення Олексій, як ворота затряслися, видаючи характерний металевий звук. Величезний собацюра стрибав і гавкав, ошкірюючи великі зуби.

–Прикрийся! – гримнув Олексій.

Але вівчарка ще активніше почала рватися назовні.

–Що робиш!? – Олексій відчув на плечах чиїсь руки і підстрибнув від несподіванки.

–Ти що, придурок? – зітхнув хлопець з полегшенням.

–Попустив трохи? – усміхався Володя.

–Ага, зараз із штанин ще витрушу. Знаєш, що я не люблю собак. Особливо великих.

–То це тому в тебе вдома шавка, яка навіть котів боїться? – насміхався з друга Олег.

–Так. Ви ж добре знаєте в чому причина? І це зовсім не смішно, – обурився Олексій і опустив голову.

–Ну... вибачай, – винувато глянув на друга Володя. – Затупив. Але все одно ж потішно?

–Реально досить, – втрутився Олег. – Справді, друже. Вибач.

–Гаразд. Проїхали, – закивав Олексій. – Свисти знову, бо до школи запізнемось.

Ще не встиг Олег вкласти пальці до рота, як з хати вибіг Степан. Він на ходу накидав куртку, перекидаючи ранець з руки на руку. Його чорне, немов смола волосся стирчало у різні сторони. Футболка частково була заправлена у джинси, ліва штанина яких була закочена.

–Ану пішов, Бровко! – гримнув на собаку Степан і вийшов за хвіртку. – Трішки проспав, пацани.

–Нічого нового, – фиркнув насмішкувато Олексій.

–Звична справа, – підтримав Олег. – Ось уже сьомий рік поспіль.

–Як я виглядаю? – пригладив волосся руками Степан.

–Прекрасно, – підняв замислувато великого пальця вгору Володя. – М’яча взяв?

–Аякже? – хлопець поплескав долонею по ранцю. – Як же без нього.

–Ходімо вже, – поганив рукою товаришів Олег.

–Слухай, Степане, – насупився Володя, – якого біса та назвав так по ідіотськи свою собаку?

–Нормальна кличка, – знизав плечами Степан. – А що не так?

Хлопці реготнули.

–Собацюра розміром з теля зветься Бровко, – пирснув Олексій.

–Від того ти не перестає його боятися, – буркнув ображено Степан.

–А, якщо чесно? – запитав Олег.

–Блін, ну ви бачили його брови? – щиро намагався пояснити Степан. Кошлату, як... – хлопець затнувся підбираючи слова.

–В Брежнєва, – доповнив Олексій.

Знову всі зареготали, а Олег додав, втираючи сльози від сміху.

–Коротше, Броварів по ходу пощастило.

–Ага, – закивав Олексій, – добре, що Степан не знає хто такий Брежнєв. Дорогіє товаріші...

Хлопці йшли шеренгою просто посеред вулиці. Дорога не була асфальтована, тому де-не-де траплялись невеликі калюжі, які не встигли висохнути, після останнього дощу. Тому, час від часу, друзі по черзі перестрибували їх. В процесі вони друкували і штовхали один одного.

–Дивіться, хлопці, – кивнув уперед Олег, коли вони повернули на іншу вулицю. – Це ж той новенький.

–Ага, – кивнув Олексій. – Точно. Як його там...

–Вітя, – нагадав Володя.

–Дивний він якийсь, – насупився Степан. – Уже четвертий тиждень минає, як його перевели до нашої школи, а він зовсім ні з ким не спілкується.

–Звідки він приїхав? Хтось знає? – запитав Володя.

Хлопці усі, як один заперечливо закрутили головами.

–Напевне з якогось міста, – припустив Степан. – Можливо навіть з великого, з обласного центру. Чого б інакше так носа дерти. Ходить набутий, як індик.

–Є щось в твоїх словах, – погодився Олексій. – Складається враження, що він тут кращий за всіх. А носа, як дере догори.

–Задавака, Тай годі, – фиркнув Олег.

–Дивно, що старшаки йому ще не всипали, – звів одну брову Степан.

–За що? – знизав плечами Володя. – До нього ж немає за що причепитись. Він не сперечається, не чудить, не буксує.

–І коли таке заважало Феді? – усміхнувся Олег. – Той йолуп зі своїми дружками сам придумує причину на рівному місці, коли йому потрібно когось потлумити. І з радістю вони роблять це.

–Ще трохи і буду доколупуватись до когось в бурсі. Буде чистий спокій, коли ті придурки заберуться, – байдуже махнув рукою Степан.

–Якщо поступлять, – зітхнув Володя.

–Це точно, – погодився Олексій. – Вони настільки тупі, що все життя хіба що худобу будуть пасти.

–Свиням хвости крутити, – закінчив Володя.

У школу зайшли майже одночасно з Віктором. Хлопець зупинився на східцях, щоб поправити ранець, коли друзі проходили повз. Він дивився на них з-під лоба, але погляд Віктора був абсолютно звичайним. Це помітив Володя і затримався, поки товариші зайшли в приміщення.

–Привіт, – сказав Володя і добродушна усмішка промайнула на його обличчі.

–Здоров, – кивнув Віктор.

–Як справи?

–Нормально.

–Трішки звикся на новому селі?

–Яке тобі... – Віктор хотів відповісти різко, але передумав. Взяв зніяковіло паузу і продовжив. – Якщо на чистоту, то не дуже.

–Ну, якщо маєш бажання, приходь сьогодні ввечері на футбол. Тут, на шкільному стадіоні. Ми щовечора граємо. Хоч якось відволічешся.

–Я не дуже добре умію грати в футбол, – сором’язливо усміхнувся Віктор.

–Так, як і більшість із тих, хто приходить. Це так, вечірня розвага. Всього лиш. З хлопцями познайомишся. Вони нормальні пацани. То, як?

–Вово! – гукнули хлопця друзі.

–Ну? – напосідав Володя.

–Може й прийду, – знизав плечами Віктор.

–Давай. Буде весело, – хлопчина простягнув руку. – Мене Володимиром зовуть.

–Знаю, – відповів Віктор, та все ж взаємно простягнув руку, – А я...

–Вітя, – закінчив Володя. – Я також знаю. Це буде наше офіційне знайомство.

–Вовка! – ще раз окликнули друзі. – Ти там довго ще.

–Приходь! – кинув хлопчина і зі щирою усмішкою забіг у школу.

Задзвонив дзвінок, який повідомив про початок уроків. Ті, хто запізнювався помчали до класних кімнат.