Розділ 1

Це було востаннє, коли Віктор бачив свого батька. Травень 1997 року. Він, як це часто бувало, затримувався допізна на роботі. Мама завжди говорила, що батько дбає про них, старається, щоб сім’я не потребувала нічого і жила в достатку. Так, власне, і було. У них була хороша квартира із сучасним ремонтом та й автомобіль більше ніж пристойний. «BMW» 5 серії 1987 року випуску. Мало хто міг собі дозволити й звичайну «Дев’ятку», не те що іномарку.

Віті на той час уже виповнилось тринадцять і він розумів, що батько не на заводі працює. Та й який там завод? Після розвалу Радянського Союзу вони чи не всі позакривались. Знав Вітя далеко не все, але розумів, що батька поважають, а подекуди й побоюються. Дивлячись на однокласників у яких батьки перебивались, ледь дотягуючи від зарплатні до зарплатні, хлопець відчував себе більше ніж комфортно. Це проявлялось у одязі та у кишенькових. Більшість на будь-які гроші не могли й сподіватись. На секції з боксу у нього одного були нові боксерські рукавиці, які батько привіз із Німеччини. А у дворі лише Віктор мав футбольний м’яч. Справжній, шкіряний, не якусь дешеву дерматинову підробку. Часто хлопці кликали його пограти футбол. Чим Віктор вдало користувався. Знаходив у цьому для себе вигоду. Вимінював м’яч, чи то пак його оренду на жувальні гумку, наклейки, або солодку воду.

Але ця ніч перевернула усе з ніг на голову. Мама збудила Віктора близько другої ночі. У квартирі усі метушились. Батько командував, що куди нести двом помічникам, мама заледве стримувала сльози, заспокоюючи немовля, піврічного Марка.

– Вітю, – наблизився батько до сина і поклав руку йому на плече. – На певний час ти за старшого у сім’ї. Ти мене розумієш?

Хлопець кивав у відповідь, хоч і не знав, про що саме говорить батько. Серце голосно застукотіло, віддаючи пульсуванням у скронях.

– А ти? – запитав Вітя тремтячим голосом.

– Я мушу вирішити деякі справи.

– Ми не залишимось удома?

– Ні. Так треба. Просто довірся мені. Це не надовго. Гаразд?

Його холодні крижані очі вп’ялись у сина. Віті часто здавався батьківський погляд крижаним, а подекуди й злим. Але не цього разу. Тепер він був теплим та люблячим. Як у часи, коли вони сім’єю їздили на море чи у гори. Коли татові не доводилось працювати. Коли у нього була «відпустка».

– Гаразд, – закивав Вітя.

– Бережи маму і брата.

– Так. Гаразд, – повторив ще раз.

– Скоро побачимось.

Батько обійняв сина, що було вкрай рідкісним явищем. Притиснув до себе так ніжно та водночас міцно, що Віті спочатку стало якось ніяково. Але зрештою він огорнув батькову шию своїми руками.

В багажник загрузили декілька валіз. За кермо сів кремезний батьків помічник. Неговіркий та завжди набундючений дядько Микола. Мама з дітьми зайняла місця позаду, після сльозливого прощання з чоловіком. Не плакав лише Вітя.

Батько стояв осипаний світлом ліхтаря, який горів при вході в під’їзд і махав своїй сім’ї рукою. Таким востаннє Вітя бачив його. Таким він тата запам’ятав. Високого, стрункого із злегка задертими догори гострим підборіддям. Він завжди був упевненим у собі, завжди знав як, коли і що чинити. Але, вочевидь, цей випадок став виключенням. Першим та останнім.

Їхали цілу ніч. Вітя хотів дізнатись хоча б щось. Та марно. Мама запитувала водія, що трапилось. Але відповідь була лише одна.

– Наталю, ви ж знаєте, я нічого не можу говорити, – відповідав він. – Не переймайтесь. Андрій усе вирішить. Як завжди. І ви скоро повернетесь додому.

– Сталось щось серйозне?

– Нічого такого, чого шевф не зміг би розрулити.

– Куди ми їдемо? – не вгавала жінка.

– Все розповім на місці. Вам краще відпочити. Шлях не близький.

Вітя намагався слідкувати за дорогою, але все ж таки заснув. Не спала лише Наталя. Її серце щось відчувало. І не помилилось. Вона також більше ніколи не бачила свого чоловіка. Власне, його більше ніхто не бачив.

Вітя прокинувся, коли вранішнє сонце йому засвітило просто в обличчя. Хлопець примружився і позіхнув. Автомобіль їхав по ґрунтовій дорозі. На ній де-не-де траплялися вибоїни такі глибокі, що при попаданні у них колеса, можна було і язика відкусити.

Наталя годувала Марка груддю. Бо малий уже почав поплакувати та вовтузитись.

Вітя глянув на наручний годинник, який йому подарував тато на тринадцятиріччя. Це був японський «CASIO» зі срібним браслетом. Про такий, або схожий мріяли не те, що хлопчаки у дворі, а й дорослі. Цифри показували дев’ять тридцять вісім.

– Де ми? – запитав Вітя.

– Вже близько, – пробасував водій.

– Марку потрібно підгузок змінити, – сказала Наталя.

– За пів години будемо на місці.

Залишок дороги їхали мовчки. За обіцяний час автомобіль зупинився поруч з зеленою брамою. На зустріч вийшли двійко старих: чоловік з ціпком та жінка з молочно білим волоссям схованим під хустиною.

– Потомились з дороги? – дбайливо запитала старенька, коли Наталя вийшла з автомобіля. – А дитятко ж зовсім маленьке ще.

– Мене Іваном звати, – чоловік поклав руку собі на груди, а тоді кивнув на жінку. – А це Надя. Заходьте, ми уже усе приготували для вас.

Приїжджі розгублено розглядались навколо, не розуміючи, що відбувається.

– Я брат Андрієвого діда. Рідний. Після його смерті ми виховували малого. Але він швидко став самостійним. Подався у Київ учитись, там і залишився.

Наталя здивовано звела брови. Чоловік розповідав їй, що його виховували не рідні батьки, але далі за це розмови не йшли. Як би дружина не намагалась випитати усе.

– Прийде час, – говорив Андрій, – усе дізнаєшся.

– А ти, – усміхнувся Іван, – напевне Вітя?

Хлопець кивнув у відповідь.

– Ви зголодніли? Ніяк інакше. Така дорога, – потерла руки Надя і добродушно усміхнулась. – Я вареників наліпила. Заходьте.

Водій в цей час вправно носив валізи до хати, не вникаючи в розмову. Коли заніс останню, простягнув Наталі папку.

– Що це? – насупилась жінка.

– Документи. Про всяк випадок. Тут усе вирішено і домовлено, якщо що.