Розділ 6

Степан прокинувся посеред ночі. Ним колотило, немов у пропасниці. Це похмілля. В хаті було жахливо холодно. Степан не одразу зрозумів, що причиною цього є нерозтоплена піч. Він приплівся додому п’яний, як чіп і одразу ж завалився в ліжко і заснув. Навіть світла не вимкнув.

–Трясця, – вилаявся Степан і взявся розпалювати вогонь. Дрібні березові тріски загорілись швидко. Він покинув декілька грубших полін і протягнув замерзлі руки до вогню.

Голова розколювалась навпіл, в роті не було й каплі слини. Степан зітхнув, зачерпнув горням води з відра і захланно, глибокими ковтками випив одним залпом. Це помогло, але незначно. Він обхопив голову руками, немов би намагався не дати їй луснути. Ось на очі йому потрапила пляшка, яка лежала біля стіни. Степан підняв її і підніс навпроти світла. Всередині ще залишилась горілка. Не багато, але він перехилив пляшку, вклав горлишко до губ і випив залишок оковитої.

Степан розумів, що став алкоголіком, але коли доходило до того, щоб признатися собі про це, він намагався думати про щось інше. Йому тридцять шість років. І чого він досяг? Живе в старій батьківській хаті, яка заледве купи тримається. Роботи також не має. Не те що пристойної чи добре оплачуваної. В взагалі ніякої. Та і де в цьому чортовому селі її знайти? Можна їхати в райцентр, як деякі жителі, але частина заробітної плати піде на дорогу. Та й це відповідальність, якої в Степана більше не залишилось. Легше щодня в когось із селян підкалимити. Благо старих і безпомічних людей у Боровому вдосталь. Хтось продуктів дасть, хтось грошима віддячить і вже точно кожен налиє сто грам. Цього Степану було достатньо.

Жив він сам. Стара батьківська хата вже була ще дерев’яною і Степан навіть не намагався хоч якось підтримувати її стан. В цьому він не бачив потреби, адже жив, хоч і в літній кухні, та все ж вона була мурована і тепліша. А йому самому достатньо було і одної кімнатки. Ліжко з металевими бильцями і сіткою під матрацом належало ще його прабабі, кінескопний телевізор «Elektron», стара електрична плитка «Мечта» на одну камфорку, піч, яку вони перемурували ще коли був живий батько, невеликий дерев’яний столик з облущеною фарбою і вішак при вході, що слугував мало не шафою для зберігання одягу. Це все, що було в кімнаті.

Степан ніколи не був одруженим і вже й не хотів цього. Колись у нього були стосунки, але якось не дійшло до весілля. Остання дівчина з якою він зустрічався мала стати його дружиною, але доля внесла свої корективи. Спочатку помер батько. Після похорону мама невдало підсковзнулась і зломила ногу. Він міг би забрати її до себе, хоч і в знімну квартиру, але залишалась господарка. Дві корови, свиня, два десятки курей і дюжина кролів. А за ними потрібно було доглядати. Тим паче, що мама просила, щоб усіх домашніх тварин залишили. Щоб вона мала чим зайнятись, коли одужає.

З чотирьох дітей Степан жив найближче до Борового. Інші роз’їхались хто куди. Дві старші сестри їздили на заробітки в Польщу, де одружились і залишились жити. Молодший брат виїхав в Велику Британію. Довелось Степану кинути роботу і доглядати за мамою. Тим паче, що сестри і брат справно переказували гроші, як компенсацію. Та й до виконання ремонтів у свою бригаду Степан міг повернутись будь-коли. Все ж працювали самі на себе.

Спочатку Ліза – дівчина Степана приїжджала до нього щотижня. Але він почав прикладатись до бутилки навіть тоді, коли була вона. І з кожним разом все частіше. А п’яним, Степан ставав агресивним, що призводило до сварок з дівчиною. Останньою краплею стало те, що він ударив Лізу. Вона в страху перебула ніч, а вранці поїхала і більше вони не бачились. Степан намагався вибачитись, коли був тверезим, але п’яним дзвонив і погрожував їй. Врешті, Ліза змінила номер, щоб не слухати п’яні крики колись коханої людини.

Мама оправилась від перелому, але прийшла нова біда. Набагато страшніша. Рак шлунку з’їв жінку за пів року. Степан протягом хвороби ще так-сяк тримався, але після похорону почав пити щодня. Зрештою він пропив усі відкладені гроші, які збирав на квартиру. З часом продав корів, свиню заколов, кроликів побив. Лишилось якихось десять курок, які справно йшли на бульйон, коли не було, що їсти.

Часом Степан проклинав свою долю, але це лиш до першого випитого стакана горілки, чи будь чого алкогольного. Сенсом життя стало знайти випивку і закуску, якщо пощастить.

Він скривився після випитого і закрив очі від очікування того, що зараз стане легше. Степан витягнув з кишені зім’яту пачку сигарет «Прима». Всередині ще залишалась одна, хоч і зламана сигарета. Він обережна дістав її, відірвав фільтр, тоді розвернув іншою стороною і вклав до рота. Степан запалив сірник і попробував прикурити, але вогонь спалахнув більший, аніж він сподівався і від несподіванки обломок сигарети вилетів і упав на підлогу.

–Трястя! – вилаявся Степан.

Сигарета покотилась під ліжко і щоб її дістати Степану довелось лягти на підлогу. Ще й до всього вона закотилась під саму стіну.  Він розблокував старий смартфон. На потрісканому екрані висвітилось година: «3:27». Степан потягнувся за сигаретою, але раптом щось схопило його руку. Спочатку він подумав, що за щось зачепився, але приглянувшись побачив скрючені бліді пальці, що обхопили зап’ястя. Потім з темноти з’явилось обличчя. Випучені очі налиті кров’ю дивились одночасно на Степана і немовби крізь нього. Рот перекривлений в незрозумілій гримасі, а збоку виглядав посинілий язик. Створіння видавало хрип. Глухий і натужний.

–Вр... Вря... Вр...

Степан жахнувся, коли впізнав у потворі Олега – друга дитинства. Він почав кричати і дьоргати рукою, щоб звільнитись. Врешті він вирвався і відповз до дверей. Світло погасло лиш на мить, але здавалось, що час зупинився. Не було чутно потріскування вогню. Степан навіть не чув власного подиху. А коли знову засвітилась лампа, худа постать стояла над Степаном, тягнула до нього руку і хрипіла все те ж саме:

–Вр... Вря... Вр...

Степан намацав ручку, відкрив двері і вибіг на двір. Він добіг аж до хвіртки і зупинився лише тоді, коли переконався, що його ніхто не переслідує.