Розділ 5

Олексій, поки спускався сходами, витягнув смартфон. На екрані висвітився час: «03:27». Він не зміг би пояснити, що бачив, навіть, якби хотів. Скинув усе на недосипання, але з голови побаченого викинути не міг.

До Борового було їхати вісімнадцять кілометрів. З них дванадцять являли собою непогану регіональну дорогу, а от шість останніх були суцільними ямами та горбами. Справа в тому, що Борове знаходилось обабіч траси, відірване від цивілізації. Як за совка ніхто особливо не переймався станом дороги, лише вирівнювали час від часу грейдером, так і останні тридцять років робили те ж саме.

На початку дев’яностих Борове налічувало майже півтори тисячі жителів, але зважаючи на розміщення і брак роботи в сільській місцевості, населення потрохи почало виїжджати. Старші люди залишались, а молодь їдучи на навчання, так і осідала в містах, приїжджаючи лише на вихідні. А з часом, коли батьки доживали віку, і зовсім забували про загублене між лісами і полями село.

Сім років тому Олексій забрав батьків з Борового. В мами стався інсульт, внаслідок чого відняло усю ліву сторону. А у батька діагностували хворобу Альцгеймера і вони вже не могли обійтись без сторонньої допомоги. Двоє не прожили й двох років. Одного разу, батько говорив Олексію, що це все через село, що воно прокляте. Батьків Олексій похоронив на міському кладовищі і більше ніколи не їздив у Борове. І зараз повертається туди, де виріс, де ходив до школи і дорослішав.

От уже і поворот. Його можна було б легко пропустити. Ґрунтова дорога з двох сторін обросла травою і чагарниками, а старі покручені дерева стояли недоглянутими, напівмертвими. Їхати зі швидкістю більше, аніж двадцять кілометрів за годину було не можливо. А подекуди доводилось майже повністю зупиняти авто. І то, час від часу, піддон чіплявся за грунт.

Завдяки повному місяцю, який робив ніч напрочуд світлою, Олексій побачив стовп чорного диму, що клубами тягнувся в небо. Справа появився сільський цвинтар. Старі дерева з покрученим гіллям кидали крижані тіні, від яких холонула кров. Немов би намагались вхопити когось і затягнути в царство мертвих. Від цього цвинтаря Олексія в дитинстві кидало в холодний піт і було чого. Тепер він дорослий і не вірить в різні моторошні історії та легенди, але якийсь осадок все ж залишився.

Олексій минув напівзруйновану автобусну зупинку і в’їхав у село. Ностальгічні спогади, перемішані з незрозумілою тривогою, оволоділи ним. Він сумно всміхнувся.

Ще кілька поворотів і Олексій побачив язики полум’я, яке охопило старий, ще дерев’яний будинок, оббитий свого часу дранкою і замазаний глиною. Біля неподалік припаркованого авто МНС бігали пожежники, віддаючи усі сили в боротьбі з вогнем. На вулиці висипались чи не всі жителі села. Олексію довелось сигналити, щоб вони дали дорогу автомобілю. Він зупинився біля чоловіка в поліцейській формі.

– Що у вас тут? – запитав Олексій вийшовши з авто.

– Пожежа, – сухо кинув чоловік у формі.

– Невже?

– Перепрошую, – почувши притиск в голосі співбесідника виструнчися молодий поліцейський. – Я не впізнав вас, майоре.

– А ти хто?

– Сержант Микола Рожко. Дільничний.

– А де Махновський?

– На пенсію вийшов.

– Ясно. То, що тут?

– Жителі викликали МНС. Спочатку пробували гасити самі, але як бачите, тут і пожежники не можуть справитись. Дивно.

– Що, дивно?

– Розумію, що хата дерев’яна, але таке враження, що горить не лише дерево. Занадто сильний вогонь.

– Сам здогадався?

– Пожежники сказали. Друга машина поїхала набирати воду. За селом є озеро.

– Я знаю.

– Ви місцевий?

– Був колись. А, що з бабусею, що живе тут?

– Напевне згоріла всередині. Але кому потрібно підпалювати цю хату? Кому могла насолити старенька?

– Не знаю.

Але насправді, стару у селі не дуже долюблювали. Забобонні називали її відьмою. Колись лякали нею дітей. Чорною Наталкою кликали її. Говорили, що вона розмовляє з дияволом і живиться силою своїх чоловіків. А було їх у неї п’ятеро, усі молодші і усі померли. Сама Чорна Наталка була зовсім неприємною людиною. Її погляд був злий, а говорила вона лише на підвищених тонах. І хоч останні років двадцять стара ходила при двох палках, все ж її остерігались і оминали навіть дорослі.

Олексій відчував на собі погляди селян. Усі знали його і безсумнівно впізнали. Але один погляд ніби притягував. Він глянув на невисокого худорлявого мужчину. Це був Володя. Колись, у дитинстві, вони дружили. Але потім сталось щось страшне. Розум Володі затьмарився. Він навіть перестав вимовляти деякі букви.

– Овексій, дуг, дуг! – кричав Володя вказуючи пальцем.

Жінка, що стояла поруч, погладила мужчину по голові, немов хлопчика і притулила до себе. Це була його мама. Вона кинула злісний погляд на Олексія і повела сина додому. А Володя ще довго озирався і усміхався старому другу.

Приїхало друге пожежне авто і долучилось до приборкання вогню. Спільними зусиллями пожежники, хоч вже й на світанку, все ж погасили полум'я. Лише тонкі паростки білого диму де-не-де підіймались вгору. Першими після пожежників, на подвір’я зайшли медики. Олексій і Микола пішли слідом. На подвір’ї валялись обгорілі каністри, що одразу ж привернуло увагу Олексія.

– Що скажете? – зупинив він пожежника.

– Однозначно підпал. Не менше п’яти місць займання. Самі бачите, каністри повсюди, вочевидь з-під бензини.

– Хто б міг це зробити? – втер обличчя долонею Олексій і важко зітхнув.

– Це вже ваша робота вияснити це.

– Так, думки в голос, – закивав у відповідь криміналіст.

Працівники швидкої винесли на ношах обгоріле тіло. Стан був жахливим. Волосся зтліло повністю, оголивши череп, залишки нічної сорочки припеклися до тіла, ліва щока прогоріла наскрізь, показавши голі ясна. Запах людської гореної плоті був нестерпним. Микола приложив рукав до носа і мало не вирвав.

– Мертва, – констатував медик.

– Звіт патологоанатома мені чимшвидше. Хочу знати причину смерті. Чи спершу її убили, чи згоріла живцем.