Розділ 3.

Віктор обійшов територію, але не помітив нічого незвичного. Олега немов би і не було. Брама і хвіртка залишались зачиненими.

«Можливо переліз, якимось чином, через огорожу?» – намагався заспокоїти себе Віктор. Якийсь час він ще постояв на дворі, але не побачвши навколо нічого окрім глупої ночі, пішов в будинок.

Про те, щоб знову лягти спати не було й думки. В першу чергу Віктор узяв смартфон і набрав Олега. Та спроба виявилась марною – ніхто не відповів. Це здавалось дивним, але Віктор вирішив, що краще з’ясувати усе вранці. Можна буде передзвонити до Іри, дружини Олега, якщо він знову не відповідатиме.

Віктор сів в м’ягке крісло напроти електро-каміна, увімкнув вогонь пультом і занурився в спогади. Йому згадались роки молодості. Він часто думав про ті часи. На четвертому курсі він познайомився з Олею. Після закінчення навчання вони одружились. Спочатку доводилось жити за знімній квартирі, але це ніяк не впливало на подружнє життя. Пристрасті першого року і кохання було достатньо, для того, щоб не звертати увагу на матеріальні обмеження. Вони завжди говорили один одному, що разом подолають усі негаразди. Спочатку так і було. Але минав час, Віктора підвищили до начальника зміни на швейній фабриці. Відповідно зросла заробітна плата. Подружжя купило автомобіль «Audi 80». Це було, хоч далеко не новим, але все ж для кінця нульових, непоганим придбанням. Невдовзі Оля повідомила чоловіка, що вагітна. Їхній радості не було меж. Здавалось це мало лише зміцнити сім’ю. Та все почалось змінюватись, коли народилась маленька Софійка. Віктор, паралельно з роботою, почав розвивати власну справу. Він знав, що з появою нового члена сім’ї, витрат стане більше. Та й прийшов час обживатись у власних квадратних метрах. Тому робота почала займати у Віктора увесь день і навіть вечір. Часто він повертався додому близько опівночі.

Оля цілими днями залишалась сама з дитиною, не враховуючи тих рідкісних випадків, коли приїжджали її батьки у гості. І ніби кожен старався зробити для сім’ї, як найбільше, але шлюб почав давати тріщину. Оля впала в післяпологову депресію, а того, хто б міг підтримати її і допомогти, поруч не було. З’явилась лишня вага, адже вона почала заїдати горе і врешті нервові зриви переросли в сварки з чоловіком. І ніби двоє були праві в своїх докорах, але порозуміння ставало все менше і менше. Відтинки часу, коли усе налагоджувалось коротшали, змінюючись днями образ і непорозумінь. Врешті усе вилилось в сварку, яка зруйнувала шлюб.1

– Я цілими днями сиджу сама самісінька з дитиною, – кричала Оля, – а тебе ніколи немає.

– Тому, що я працюю, щоб забезпечити нашу сім’ю.

– Мені не потрібні усі гроші світу. Я хочу бути щасливою.

– Мало грошей – погано, намагаюсь заробити більше – також погано. Як тобі догодити? Я не хочу, щоб ми тягнули від зарплатні до зарплатні, беручи позики в банку. І не хочу усе життя жити на цій знімній квартирі. Я стараюсь для нас, для Софійки. А ти цього не ціниш, лише істерики влаштовуєш. Думаєш, мені подобається впахуватись зранку до ночі?

– Я не знаю з ким ти там впахуєшся!

– Хочеш сказати, що я тобі зраджую?

– Звідки мені знати. До тебе дзвонять десятки жінок.

– Це по роботі. Вони менеджери.

– Ага. І ти задовольняєш потреби їх усіх.

– Ти зовсім здуріла?

– Ну так, я ж дурепа! Коли ми кохались востаннє? Як часто ти взагалі хочеш мене?

– Як я можу хотіти тебе, коли ти постійно істерики влаштовуєш?

– А ще?

– Бог мені свідок, я не хотів цього казати.

– Давай, кажи вже! Скажи!

– Подивись на, що ти перетворилась. Перестала слідкувати за собою. Коли востаннє фарбували волосся, робила манікюр чи макіяж?

– Для кого я маю це робити? Сидіти і дивитись в дзеркало? Ще щось!?

– Куди поділась та тендітна дівчина, яку я покохав?

– Ну, скажи вже те, що маєш! Скажи, що я жирна!

– Так! Так! Так! Як же ти мене дістала! Так, ти поправилась. Від тебе колишньої залишилось хіба ім’я.

– То покинь мене, жирну істеричку!

– Ти цього хочеш?

– Так, досить мучити один одного. Я поїду до батьків.

Дзвінок смартфона вирвав Віктора із спогадів. Вочевидь він задрімав, адже крізь штори почали прорізатися перші промені вранішнього сонця.

На екрані висвітилось ім’я «Оля».

– Алло, – змахнув він на зелений значок. – І тобі привіт. Ні... Ні, не забув. Добре, чекаю.

Віктор зайшов у спальню і сперся об одвірок. Дівчина у ліжку прокинулась, сексуально потягнулась і сіла. Вона сором'язливо прикрила груди ковдрою, усміхнулась і сказала:

– Привіт.

– Доброго ранку, – відповів Віктор, – у тебе є півгодини. Ти маєш їхати. Я викличу таксі.

Дівчина не розуміла такої поведінки Віктора, але в зазначений час покинула будинок ледь стримуючи сльози.

За якихось десять хвилин до будинку під’їхала біла «Toyota jarvis». Віктор побачив це через зовнішню камеру і відкрив браму з пульта. На подвір’я увійшла висока худорлява блондинка, яка вела за руку десятилітню дівчинку.

– Ти ж не забув, що обіцяв Софії, з’їздити у зоопарк? – лише ступивши на поріг сказала жінка.

– І я радий тебе бачити, кохана, – усміхнувся Віктор.

– Давай без цього лицемірства.

– Привіт, татусю, – дівчинка не відпускала руку мами, немов би чекала дозволу.

Віктор став на одне коліно і розвів руки.

– Привіт, моє сонечко.

Софійка глянула на маму, чекаючи одобрення. Оля кивнула. Дівчинка любила тата, але трішки остерігалась. Виною усьому були його очі. Холодні і непривітні. Та коли звикала, вони прекрасно проводили час. Адже відчувала, як сильно тато любить її. Софійка кинулась в його обійми.

– Ого! Як ти виросла, – Віктор підхопив доньку на руки і закружляв. – Ми напевне давно не бачились, що я й не помітив.

– Тату, я ж була у тебе минулої суботи.

– Та невже?

– Та, не прикидайся. І не розмовляй зі мною, як з маленькою.

– Добре, гарно вам відпочити, – вдавано усміхнулась Оля, тоді поцілувала Софійку. І наскільки була фальшивою її усмішка, настільки щирими були почуття до доньки.