Розділ 2.

Віктор прокинувся посеред ночі. Зазвичай він спав до ранку. Але не цього разу. Годинник показував третю двадцять сім. Віктор глянув на дівчину, що лежала поруч. Вона спала. Її світле волосся лягло на обличчя, а оголені груди спокійно то підіймались, то опускались. Він навіть не знав, як її звати. Наступна молода дівчина для розваги на ніч. Скільки їх уже було після розлучення? Але жодна не залишалась в пам’яті надовго. Ні до одної він не мав ніяких почуттів. Віктор знав, що кохає лише одну, але бути із нею не може. І найгірше те, що винен в усьому сам. Він і є руйнівником свого щастя. Наодинці Віктор думав про це, але непомірна гордість не дозволяла визнати свою вину перед будь ким.

Він піднявся з ліжка і пішов у кухню. Дістав із холодильника яблучний сік, налив у стакан і підійшов до вікна. Його увагу привернула темна постать, якої б не мало бути на його, огородженому трьох метровим парканом і утиканому сигналізацією та камерами, подвір’ї. Він придивився, чи бува це не гра тіні та світла. Але ні. Все ж там хтось стояв. І найдивніше те, що ця особа зовсім не рухалася.

Віктор витягнув із шухляди чорну скриньку. Всередині лежав пістолет. Чорна «Beretta», і заряджений магазин поруч. Віктору його подарували. Він стріляв із нього кілька раз по цілях, але щоб у людину – ніколи. Жодного разу навіть не цілився в живу істоту. Є люди, яким подобається кров. Багато із них їздять на полювання, щоб втамувати свої бажання. Але це заняття не для Віктора. Та цей випадок особливий – на його території незнайомець.

Віктор вклав магазин у пістолет, накинув халат і вийшов на двір. Він завбачливо прикрився вхідними дверима. Обережно виглянув з-за них. Темна постать нерухомо стояла на тому ж місті. Ліхтар, що світив зі спини не дозволяв розгледіти нічого, окрім високої худорлявої фігури. На злегка схиленій вбік голові був накинутий капюшон. Незваний гість був занадто легко одітий, як для середини жовтня.

– Що ти робиш на моєму подвір’ї!? – крикнув Віктор.

Постать і надалі стояла нерухомо.

– Це приватна власність! Я стрілятиму! – почувся характерний звук знятого запобіжника. – Забирайся геть!

Жодної реакції. Віктор вистрілив у небо. Звук від пострілу розлетівся у різні сторони, зігнавши ворон з голих гілок.

– Геть!

Гість стояв нерухомо, навіть не похитнувся. Аж тепер Віктор здогадався включити ліхтар на сходах. Він вилаяв себе за це. Світло не надто допомогло. Воно освітило гостя, але тепер можна було розібрати хіба одяг. Темно сині джинси, чорне худі і кросівки з білою підошвою. А обличчя так і залишилось в тіні капюшона.

– Хто ти і, що тут забув?

Віктор наважився вийти на поріг. Та тепер він націлився на постать. Гість ворухнувся, ледь повернув голову, але цього виявилось достатнім, щоб на обличчя упало світло ліхтаря.

– Трясця! – вилаявся Віктор. – Олеже, це ти?

У відповідь мовчання.

– Я прийняв тебе за наркомана і мало не вистрелив. Що, подзвонити не міг? Чого мовчиш?

Олег і Віктор були друзями дитинства, а пізніше стали кумами. Віктор тримав його сина до хреста. Останнім часом вони нечасто зідзвонювалися, а зустрічались ще рідше.

– Що з тобою трапилось? Чому у тебе такий вигляд? Холодно ж як. – Віктор спустився зі сходинок.

Гість все ще мовчав і не рухався.

– Ходімо всередину. Я зроблю чаю, зігрієшся і розповіси мені, чому ти тут. Ти ж знаєш, я допоможу чим зможу.

Він зробив ще кілька кроків на зустріч. І те, що побачив налякало Віктора. Голова неприродньо нахилена, очі скляні, налиті кров’ю, а з ледь відкритого рота виглядав язик. Віктор придивився і мало не упав, коли Олег підняв правицю вказуючи на нього. Навіть при такому освітленні було видно, що пальці бліді в скоцюрблені, ніби не слухають господаря. А кожен рух приносить йому жахливий біль.

– Вр...вря...вр...

Голос його був хриплим, немов би хтось тримав за шию. Він щосили намагався видавити із себе слова, а виходило лише це.

– Що? Говори! –Віктор приглянувся, почав обережно підходити.

– Вр...вря...ви... – хрипів Олег.

Раптом усе навкруги охопив крик ворон. Він ставав все ближче і ближче. Олег тягнувся до Віктора уже двома руками. Він намагався йти, але ноги не слухались його. З горлянки вирвалось лише окремі склади в щось дуже схоже на стогін. А тоді сотні ворог залетіли на подвір’я, опустились так низько і миттєво, що Віктору довелось присісти і прикрити обличчя руками. Але, як тільки він це зробив, усе стихло. Ніби й не було нічого. Олег також зник.

– Бісівщина якась, – сплюнув Віктор і розгублено оглянувся, прокрутившись кілька разів навколо власної осі.