Розділ 1.

Віктор сидів за своїм робочим столом вправно маніпулюючи мишкою ноутбука. Манжети його сорочки скріплювали вишукані запонки. На безіменному пальці правої руки красувався масивний перстень, а на лівому зап’ясті годинник марки «EPOS». Його обличчя здавалось кам’яним, складеним лиш з гострих кутів та прямих ліній. А світло-блакитні очі більше скидались на холодні крижинки.

Кабінет являв собою правильно розставлені меблі з безліччю тек і папок на полицях шаф. Все тут було розміщено раціонально і практично. З загального вигляду виділявся хіба, що диван оббитий коричневою шкірою. Він, з протертою місцями обшивкою, здавався у кабінеті чужорідним. Але Віктор дорожив ним, любив його. Час від часу він залишався ночувати тут і старенький диван ставав для цього у нагоді. Шум швейних станків, що ледь-ледь долинав у кабінет, служив заспокійливою колисковою. Віктор любив те, що робить, адже вилеліяв своє дітище з задрипаного гаража, до пристойного заводу, який свою продукцію поставляв у різні куточки України.

В двері постукали.

– Увійдіть.

На порозі з’явився невисокого росту мужчина. В руках він м’яв планшет з документами і не наважувався почати розмову.

– Що у тебе, Романе?

– Вікторе Андрійовичу, проблема з доставкою нової лінії.

– І...

– Мали привезти ще три дні тому. Я зв’язувався з їхнім менеджером, а він все нові відмовки придумує. Ми не зможемо вчасно зробити замовлення на Вінницю. А воно пріоритетне.

Віктор потер скроні великим та вказівним пальцями.

– Подзвони Степану Івановичу і перекинь дрібніші замовлення на нього. Якщо потрібно, можеш скинути ще декілька Костенку. Скажи, що це моя ініціатива. Вони не відмовлять. Передзвони ще раз тому менеджеру і скажи, що якщо обладнання не буде да середини наступного тижня, ми відмовимося від нього.

– Відмовимся?

– Так, – твердо відповів Віктор, – чимшвидше підшукай когось на заміну. Це останнє замовлення, яке ми робимо в них. Байдуже, якщо в інших буде навіть удвічі дорожче. Це зрозуміло?

– Так. Через вихідні підшукаю кілька варіантів.

– От і добре. Можеш іти.

Віктор знову занурився у роботу, як тільки Роман вийшов. Це було в його крові – контролювати усе. Але чим більше розвивався бізнес, тим важче це робити.

Він почув клацання каблуків ще з коридору. Після характерного стуку у двері в кабінет увійшла молода дівчина. Біла сорочка і класична спідниця-олівець за коліно підкреслювали її вишукані форми.

– Вікторе Андрійовичу, ви подивились файл з заробітними платами? Я вранці вам переслала.

– Ні, ще ні.

– Я можу допомогти, – дівчина кокетливо усміхнулась.

Віктор оцінив її поглядом. Тоді глянув на годинник.

– Уже майже сьома. Робочий день закінчився без малого дві години тому. Ти, молода дівчина, а так довго засиджуєшся на роботі. Ще й у п’ятницю.

– Я працюю недавно. Вникаю в роботу.

– Гляну електронку з дому, уже пізно. – Віктор глянув на праву руку секретарки. Обручки не було. – Можеш допомогти мені.

– У вас вдома?

Він кивнув.