Розділ 3: Повідомлення

Я тримаю келих і посміхаюсь. Вдаю, що слухаю розповідь Олени Петрівни про те, як вони з чоловіком минулого місяця літали на Мальдіви, але там «занадто багато росіян і занадто мало справжнього сервісу». Вона говорить, а я киваю, хоча жодне слово не доходить до моєї свідомості.

Тому що в моїй сумочці вібрує телефон.

Один раз. Другий. Третій.

Я знаю, що це не Максим — він сидить поруч і щось жваво обговорює зі своїм батьком про якісь акції. Не діти — вони залишили телефони на столі, бо «за сімейною вечерею не личить відволікатися». Хоча Соломія все одно позирає на екран кожні п'ять хвилин.

Це хтось інший.

Хтось, хто ніколи не пише в цей час.

Хтось, про кого я намагаюся не думати, тому що боляче.

Я роблю ковток шампанського. Воно здається солодким, хоча завжди було терпким. Смак брехні, думаю я. Смак усього мого життя.

— Лілі, ти чого така задумлива? — голос Олени Петрівни вириває мене з думок. Вона дивиться на мене з примруженими очима, і я знаю цей погляд. Вона шукає слабину. Завжди шукає.

— Все добре, — кажу я тією самою посмішкою. — Просто стомилася трохи.

— Втомилася? — вона сміється. — Від чого? У тебе ж є прислуга, водій, няні для дітей… хоча для таких дорослих дітей няні вже не потрібні, правда?

Соломія піднімає голову від телефона і криво посміхається.

— Мама не втомлюється, бабусю. Вона просто не хоче тут бути.

Тиша.

Максим завмирає з келихом біля губ. Андрій переводить погляд від сестри до мене. Олена Петрівна вигинає брову.

— Соломіє, — тихо кажу я. — Що ти маєш на увазі?

— Нічого, — вона знизує плечима. — Просто ти завжди мовчиш на цих вечорах. Сидиш, посміхаєшся, але ніколи нічого не кажеш. Ти взагалі колись щось кажеш, мамо? Не просто «так», «ні», «дякую», а щось своє?

Я дивлюся на неї і бачу себе сімнадцять років тому. Таку саму гостру на язик. Таку саму незручну. Але мене тоді швидко навчили, що «своє» тут нікому не потрібне.

— Доню, — починаю я, але Максим перебиває:

— Соломіє, не вигадуй. Мама втомилася, ми всі втомилися. Давайте просто повечеряємо.

Він кидає на мене швидкий погляд. У ньому — попередження. «Не смій влаштовувати скандал. Не сьогодні. Не тут».

Але телефон знову вібрує.

І я відчуваю, що не можу більше чекати.

— Перепрошую, — кажу я і встаю. — Мені потрібно на хвилинку.

— Куди це ти? — питає Олена Петрівна, підозріло звужуючи очі.

— В туалет, — відповідаю я. — Можна?

Вона кривиться, але киває. У цьому будинку не прийнято говорити про такі прості речі. Тут навіть туалет називають «кімнатою відпочинку». Але мені вже все одно.

Я виходжу в довгий коридор із дзеркальними стінами. Мій відбиток тягнеться за мною, множиться, оточує. Скільки себе тут пам'ятаю — стільки цих дзеркал. Вони ніби нагадують: ти завжди на виду. Завжди під наглядом.

Я заходжу в маленьку ванну кімнату, замикаю двері й нарешті дістаю телефон.

Чотири непрочитані повідомлення.

Від мами.

«Лілю, пробач, що турбую пізно. Знаю, що не можна. Але я в лікарні. Тиждень уже. Не хотіла казати, але батько наполіг».

«У мене рак, доню. Четверта стадія. Лікарі кажуть, місяці два. Може, три, якщо пощастить».

«Я не прошу приїжджати. Знаю, що він не дозволить. Але думала, ти маєш знати».

«Пробач, що я погана мати. Пробач, що не змогла дати тобі іншого життя. Я тебе люблю. Завжди любила».

Я дивлюся на екран. Пальці тремтять. Сльози накочуються, але я не даю їм волі. Не тут. Не зараз.

Рак. Четверта стадія. Два місяці.

Мама.

Моя мама, яка працювала в три зміни, щоб я мала чисту форму. Яка вставала о п'ятій ранку, щоб приготувати мені сніданок перед школою. Яка продала своє весільне кільце, щоб купити мені випускну сукню.

А я не бачила її сімнадцять років.

Сімнадцять років.

Я затуляю рота рукою, щоб не закричати. Дзеркало навпроти показує мені жінку в шовковій сукні, з ідеальним макіяжем, яка зараз виглядає так, ніби її щойно вдарили в обличчя.

Я хочу вибігти. Сісти в машину. Поїхати. До неї. Поки ще є час.

Але я знаю, що не можу. Бо якщо я піду зараз — я піду назавжди. І діти залишаться тут. У цьому світі. З ним.

Я роблю глибокий вдих. Другий. Третій.

Потім набираю повідомлення. «Мамо, я приїду. Чекай. Обіцяю».

Відправляю. Вимикаю звук. Ховаю телефон у сумочку.

І дивлюся на своє відображення.

— Ти готова? — питаю себе шепотом.

Відображення мовчить. Але в його очах я бачу те, чого не бачила сімнадцять років. Рішучість.

Я повертаюся у вітальню. Всі на своїх місцях. Ніхто нічого не помітив. Для них минуло всього п'ять хвилин. Для мене — ціле життя.

— Лілі, ти вся бліда, — зауважує Олена Петрівна. — Погано себе почуваєш?

— Все добре, — кажу я, сідаючи. — Просто задушливо.

— Треба частіше провітрювати, — кидає свекруха кудись у бік прислуги. Та киває і зникає.

Максим кладе руку мені на коліно. Під столом, непомітно для інших. Стискає трохи сильніше, ніж треба.

— Ти мене нервуєш, — шепоче він. — Сиди рівно. Посміхайся.

Я посміхаюся. Як завжди.

Але всередині мене щось ламається. Наче крига на весняній річці. Тріщина. Ще одна. Ще.

— Мам, — раптом каже Андрій. — А чому ми ніколи не їздимо до твоїх батьків?

За столом все завмирає.

Олена Петрівна перестає жувати. Максим завмирає з виделкою в руці. Соломія піднімає голову від телефона.

Я дивлюся на сина. Він щирий. Він дійсно не розуміє.

— Тому що, — починає Максим, але я його перебиваю:

— Тому що я не хотіла.

Андрій здивовано кліпає.

— Чому?

— Бо я боялася, — кажу я. — Боялася, що ви побачите, звідки я насправді. І засудите. Як засуджуєте всіх, хто не в цьому домі.

Тиша стає щільною, як смола.

— Лілі, — голос Максима сталевий. — Що ти верзеш?