Розділ 2: Четвер

Я сиджу перед туалетним столом і дивлюся на своє відображення. На мені шовкова сукня кольору слонової кістки — та, що Максим подарував на минулу річницю. Вона коштує як маленька квартира в тому самому спальному районі, який зневажає моя дочка. Я кручу в пальцях флакон парфумів, роблю один пшик, другий. Запах огортає мене — важкий, нав'язливий, чужий.

— Не забудь, Лілі, — чується з-за дверей голос Максима. — Сьогодні четвер. Ти маєш виглядати бездоганно.

Він завжди так говорить перед нашими "вечірніми четвергами". Сімейна традиція, яку він сам придумав і сам назвав. Ми збираємося всією родиною, їдемо до його батьків, де нас зустрічають з розкритими обіймами та прихованими оцінками. Кожен погляд — це перевірка. Кожна фраза — це іспит. І я завжди була хорошою ученицею.

— Ти мене чуєш? — Максим заходить у спальню, поправляє манжети сорочки. — Пахнеш дорого?

— Пахну, — відповідаю спокійно, хоча всередині все кипить.

Він підходить, нахиляється до моєї шиї, вдихає. Задоволено киває.

— Оце статус. Без цього нікуди.

Я посміхаюся тією самою посмішкою, яку відточила за сімнадцять років. Але всередині я плюю на цей статус. Я плюю на ці парфуми, на цю сукню, на ці вечірні четверги, де всі говорять про гроші, угоди, зв'язки, але ніхто ніколи не питає: "Як ти, Лілі? Чи ти щаслива?"

Вони не хочуть знати. Їм достатньо, що я стою поряд, гарно вдягнена, правильно пахну, вчасно посміхаюсь. Я — картинка. Статусна річ, як цей флакон.

Але сьогодні все зміниться.

Я вже остаточно вирішила. Сьогодні діти дізнаються, хто я насправді. Не дружина Максима Колєснікова, не невістка Олени Петрівни, не "золота Лілі". А просто Ліля — дівчина з маленького містечка, яка колись мріяла стати вчителькою, а стала заручницею чужого життя.

Мені більше не цікаво, чи буде поряд чоловік, якого я колись любила. Тієї любові, здається, вже давно немає. Залишилися звичка, обов'язки, спільні діти й порожнеча. Я хочу бути собою. Я хочу добитися всього сама. Своїми руками. Без його грошей, без його імені, без цього золотого ланцюга, який душить мене сімнадцять років.

— Мам, ти готова? — у кімнату влітає Соломія. На ній нове плаття, волосся укладене до блиску, на обличчі ідеальний макіяж. Вона така красива. І така чужа.

— Майже, — кажу я, ставлячи флакон на місце.

— Тато сказав, машина вже приїхала, — додає Андрій із коридору. Він у костюмі, який робить його старшим за свої вісімнадцять. У руках — телефон, на якому він щось гортає навіть не дивлячись на мене.

— Ми готові, — кидає Соломія, бере брата під руку, і вони виходять.

Я залишаюся на секунду сама. Дивлюся в дзеркало на жінку, яка має все й не має нічого. Поправляю пасмо волосся, глибоко вдихаю і йду за ними.

Біля будинку чекає чорний автомобіль з тонованими шибками. Водій відчиняє двері, і ми розсідаємося всередині. Максим попереду, діти позаду мене. Я дивлюся у вікно, як наш будинок зникає за поворотом, і відчуваю, що сьогодні я їду туди, звідки можу не повернутися.

Через сорок хвилин ми під'їжджаємо. Будинок світиться, як новорічна ялинка. Кожне вікно палає, кожна лампочка на території ввімкнена, ніби тут чекають президента. Під'їзна алея викладена каменем, який блищить під ліхтарями. Біля входу — ідеально підстрижені туї, схожі на солдатів у строю. І фонтан. Величезний фонтан, який вмикають тільки тоді, коли приїжджають гості.

Все тут кричить про статус. Про гроші. Про те, хто тут головний.

Я дивлюся на цю розкіш і вперше за сімнадцять років не відчуваю захоплення. Тільки огиду. Як до тих парфумів, якими тільки-но обприскала себе.

Автомобіль зупиняється. Водій відчиняє двері. Я виходжу першою, відчуваючи, як вечірнє повітря обіймає мої плечі.

— Лілі, — чується знайомий голос Олени Петрівни з порогу. Вона стоїть у дорогому костюмі, з ідеальним укладанням, і дивиться на мене своїм оцінюючим поглядом. — Як добре, що ви приїхали. Проходьте, ми всі вже зібралися.

Я посміхаюся тією самою посмішкою. Але всередині щось завмирає. Бо я знаю: через годину ця посмішка може зникнути назавжди.

Ми заходимо в будинок. Просторий хол, мармурова підлога, кришталева люстра, яка важить більше, ніж усе майно моїх батьків. Діти проходять уперед, одразу розчиняючись у знайомій розкоші. Максим бере мене під руку, і я відчуваю його пальці на своєму лікті — владні, звиклі командувати.

— Тримайся, — шепоче він. — Сьогодні важливий вечір.

"Важливий", — думаю я. — "Тільки не так, як ти думаєш".

Ми проходимо у вітальню, де вже чекають гості. Родичі, друзі сім'ї, партнери по бізнесу. Всі в дорогому вбранні, з фальшивими посмішками й порожніми очима. Хтось тисне мені руку, хтось цілує в щоку, хтось говорить комплімент про мою сукню. Я киваю, посміхаюсь, відповідаю, а сама думаю про одне: як я скажу це дітям? Як я подивлюся в їхні очі, коли вони дізнаються, що їхня мати — не та, за кого вони її приймали?

Я сідаю на край дивана, беру келих із шампанським, який мені простягають, і роблю маленький ковток. Навколо гуде розмова. Максим жартує з кимось про акції. Олена Петрівна обговорює з подругою нову колекцію ювелірного дому. Соломія щось набирає в телефоні, посміхаючись екрану. Андрій слухає розмову дорослих, намагаючись здаватися старшим, ніж є.

А я дивлюся на них і розумію: вони навіть не підозрюють, що за п'ятнадцять хвилин цей ідеальний вечір може розлетітися на друзки.

Моя рука тягнеться до сумочки, де лежить старий вицвілий знімок. На ньому — я, зовсім молода, без дорогих парфумів, без шовкових суконь, без цього всього. І поруч — мої батьки. Звичайні люди. Рідні люди.

Я стискаю пальці й чекаю. Ще трохи. Ще трохи, і я зроблю крок, після якого вже не буде шляху назад.