3. Від страху до жалю.

Глава 3

Від страху до жалю

Вовк зрозумів, що дівчина все ще його боїться, і швидко відповз від неї, щоб дати трохи простору. А коли та підвелася на ноги, він опустив голову нижче, щоб зайвий раз не лякати свою гостю.

Олександра обережно обійшла тварину, ледь не обпираючись об стіну, та поглядала назад. Направилася до сходинок і пішла донизу, видивляючись свою сумочку.
Вовк дочекався, коли дівчина вже буде внизу, й попрямував слідом, тягнучи за собою ногу, але все ще намагався тримати дистанцію.

Сумочка валялася на підлозі у вітальні.
— А що тут сталося? — запитала невпевнено, дивлячись на тварину.
— Та це… — знизало воно плечима, дивлячись голодним поглядом на сумочку, — моя улюблена онучка вирішила внести зміни в мій інтер’єр. Тож не зважай на цей безлад, — махнув він лапою.

Олександра розстібнула блискавку сумочки й полізла рукою всередину. Нарешті намацала заповідний батончик, дістала його й протягнула тремтячою рукою тварині.
Вовк жадібно подивився на смаколик. Слина швидко наповнила всю пащу. Він повільно підійшов ближче — на відстань витягнутої лапи — й обережно взяв жаданого «Снікерса». Відвернувся й сів прямо на підлогу. Швидко роздер упаковку й вгризся гострими зубами в шоколадний батончик, ледь не муркочучи від задоволення.

Олександра з жалем дивилася на цю картину. Їй стало шкода тварину, і закортіло допомогти.
— Чому ти не можеш вийти з будинку, якщо двері були відчинені?
— Я не можу взятися лапою за ручку. Вона наче провалюється, розумієш? Я ніби привид. Можу пересуватися будинком, відкривати двері до будь-якої кімнати, а от на вулицю — не можу.
— Так… може, ви і є привид? — припустила вона обережно.

Вовк завмер на мить, наче застиг із відкушеним шматочком у зубах, і до нього нарешті дійшло.
— То виходить… ця шкварка мене вбила?
— Ну… я не знаю, що тут сталося, але… якщо ви себе в дзеркалі не бачите… — вона дістала з сумочки маленьке люстерко, розкрила його й спрямувала на тварину, щоб побачити його відображення, але його не було. Тоді вона повернулася до тварини спиною й подивилася на себе в люстерко — себе бачила, а вовка ні. Її накрила нова хвиля страху, адже це справді був привид.

— Ну що? Побачила? Видно мене? — почав закидати її обнадійливими питаннями.
Дівчина лиш співчутливо похитала заперечно головою.
Вовк подивився на неї. Його морду залив відчай, очі наповнилися сумом, він навіть жувати перестав.
— І як… як тепер мені бути?
— Можливо, я якось зможу відчинити ці кляті двері? Але їх заклинило.

Саша підійшла до дверей, узялася за ручку, нагнула її й потягнула на себе — і… вони відчинилися.
Їй в обличчя вдарив теплий липневий вітерець, наповнений запахом дощу й озону. Промінчики сонця лагідно лоскотали її обличчя. Саша озирнулася на вовка.
— То що, спробуєш вийти?

Вовк підвівся на лапи й невпевнено почав кульгати до дверей.
Олександра вийшла на двір першою, та ще тримала двері, щоб ті не зачинилися.
Вовк підійшов до виходу, спочатку просунув назовні писок, потім переступив через поріг, закриваючи морду від незвичного яскравого сонячного світла. Потім прокліпався й розтягнувся в радісній ікластій усмішці. Зробив ще пару кроків і, розвівши лапи, дивлячись у небо, почав кружляти, наче в танці.

Олександра спостерігала за його радісним, незграбним танцем. Дістала з сумочки смартфон і увімкнула музику — і наче її ноги самі понесли її до тварини, щоб приєднатися.
Вовк вхопив її за руки. Дівчина від несподіванки зойкнула, а потім звірина закружляла з нею в танці.

Через якийсь час вони, захекані, попадали на мокру високу траву, якою заріс увесь двір.
— А що далі? — запитала дівчина тварину.
Вовк розлігся в траві, витягнувшись на весь зріст, і продовжував дивитися на білі хмаринки.
— Не знаю, — просто промовив і затих.

— Мені, напевно, час, — сказала Олександра, дивлячись на годинник на дисплеї смартфона. — Мої будуть переживати за мене.
— Можна я тебе проведу? — підвівшись на ліктях, запитав вовк.
— Так, авжеж. Тільки не до самого двору, гаразд? І краще до села тобі не заходити. Думаю, ти даси собі раду вже якось… Тільки не лякай більше людей, гаразд?
— Та я ж наче нікого й не лякала… — подивився на дівчину. — Ну гаразд, налякала тебе, але ж я не навмисно. Я ж не винна, що стала такою. А може мене, окрім тебе, взагалі ніхто більше не побачить?
— Не знаю, — знизала дівчина плечима. — Але краще не перевіряти… або принаймні не при мені, гаразд?
— По руках, — протягнув вовк їй свою велику пазуристу лапу.

Олександра подивилася на його довгі, гострі, мов леза, пазурі й хлопнула по лапі долонею.
— По руках. Тоді пішли.

Вони підвелися. Вовк подивився востаннє на свій будинок, який одного дня став і пасткою, і темною тюрмою на багато років. Потім знову глянув у небо й рушив до хвіртки. Дівчина пішла слідом.

Вони йшли довгою вузенькою стежиною.
Пташечки співали лісову симфонію, радіючи теплим літнім промінчикам сонця.
Вовк любувався природою, якої не бачив уже кілька років. Торкався кожної гілочки, кожного листочка. Внюхувався в літнє повітря, обнюхував кожну польову квіточку. І коли вони нарешті підійшли до села — зупинилися.

— Ну ось ми й прийшли, — мовила дівчина трохи з сумом. — Але вибач, далі тобі не можна. Ми ж домовилися, пам’ятаєш?
— Так, звісно. Дякую, дитинко, за те, що мене визволила.
— Та будь ласка. Сподіваюся, ти знайдеш собі розраду. Тільки ж, як ми й домовлялися, нікого не лякати.
— Та гаразд, гаразд, — посміхнувся він. — Вибач, що я тебе налякала. Я правда не нарошно, — подивився на неї винувато. — Можна тебе обійняти наостанок? Я обережно. Кусатися не буду, чесно.
— Так… добре.

Вовк підійшов до неї ближче й обережно пригорнув волохатими лапами дівчинку до себе. Вдихнув запах її волосся, наче намагався запам’ятати, а тоді відпустив, подивився їй в очі.
— Прощавай, моя маленька визволителько.