2. Втеча. Чому Вовк плаче?

Глава 2

Втеча. Чому вовк плаче?

Перед дівчиною розгорнулися полички з різними інструментами. В кутку стояли садові прилади. На підлозі, позаду вовка, валялася сокира.
Дівчина схопила перше, що потрапило їй під руку, — і вдарила, що було сили, вовка садовими ножицями по морді. Той заревів від болю, хапаючись за писок.

Дівчина знову прошмигнула повз нього. Вовк намагався вхопити її, махнувши лапою над її головою.
— Стій, дурепо! — ревів він від люті.

Дівчина вибігла й почала нервово смикати вхідні двері — вони були наглухо замкнені.
Вовк вийшов у коридор і став навпроти дверей, що вели до вітальні, — їй нічого не лишалося, як пробігти на другий поверх у пошуках можливості визволитися хоча б через вікно.

Олександра побігла сходами, ледь не перечіпаючись. Вовк знову намагався вхопити її, але цього разу зробив підсічку лапою й вчепився пазурами в кросівок.
Саша впала, боляче вдарившись гомілками й ліктями об сходинки, і гучно крикнула з переляку. Повернулася й ударила щосили звіра ногою по писку — той покотився кубарем униз.

Вона знову звелася на ноги й ритмічно, через сходинку, ледь не вилетіла нагору.
Дівчина бігла коридором від дверей до дверей, смикаючи їх за ручки, але всі були замкнені. І коли нарешті ручка останніх дверей піддалася, вона розчинила їх навстіж — і тільки-но ринулася туди, як щось ривком потягнуло її за капюшон назад, і вона гучно гепнулася задницею об дерев’яну підлогу.

Вовк навис над нею. Дівчина почала повзти задом, а химерна тварина крок за кроком ішла слідом за нею.

Його паща розтягнулася в злорадній посмішці, оголюючи жовті, довгі ікла.
— Ну що ти, курдепилик, набігалася? Далеко зібралася?

Дівчина вперлася спиною в стіну, і коли вовк уже нагнувся до неї мордою, майже торкаючись обличчя, вона закрилася ліктем, готуючись до того, що гострі ікла от-от в'їдяться їй у голову. Саша відчувала гнилісний сморід із його пащі, гаряча тягуча слина крапала їй на голову й стікала по волоссю.
Та звірина не квапилася вгризатися в неї зубами. Тоді вона наважилася прибрати руку й здивовано вирячилася в очі тварини.

Вовчисько став перед нею на коліна, впершись лапами в стегна. Його очі виражали біль і смуток, вуха були притиснуті до голови, і на мить здалося, що в його очах збираються крапельки сліз, які ось-ось потечуть струмочком — і так і сталося.
Вовк ухопився лапами за морду, і його тіло почало здригатися від гіркого ридання.

Олександра не мала віри в те, що бачить. Її страх поступово почав відходити. Попри його загрозливий і страшний вигляд, у ній прокинулося цікаво́вість — що ж могло так розчулити цього грізного велетня?
Рука майже сама тягнулася до його голови, щоб почухати за вухом, мов невинного песика.

— Гей, — протягнула дівчина ледь чутно. — Ти чого?
— Чому ви всі мене так боїтеся і ненавидите?
— Ну… ти просто такий страшний… Хіба ти не збираєшся мене з’їсти?
— Ти що?! З дуба впала на колючку?!

Дівчина в нерозумінні лише заперечно похитала головою.
— А може, я взагалі м’яса не їм. А тим паче людятини!
— Як це? Вовк — і не їсть м’яса?
— Тобто вовк? — схлипнув заплаканий звір.
— А хто ж ти, як не вовк?

Він подивився на свої лапи, а потім — на неї.
— А я й не знаю. Раніше такою не була. Мала звичайні людські руки, а зараз… навіть не бачу себе. І сама не розумію, хто я і як такою стала.
— То ти дівчина? — запитала Саша здивовано.
— Дитино, коли я була дівчиною, тебе ще в проєкті не було! Але я таки жінка… доросла жінка… дуже доросла жінка.
— А що ж те… тобто, вас зробило… такою?

Вовк витер лапою носа, розмазуючи шмарклі по обідраному рукаву.
— Не знаю. Пам’ятаю себе звичайною жінкою. Прийшла моя онучка, а потім… потім вона наче сказилася — почала кидатися на мене. Обнюхалася, напевно, якоїсь дурі…
Узяла дідову ружбайку, наробила в мені дірок, — воно показало лапами на своє вбрання, — ось бачиш, як вона спаскудила мені нову піжаму?

Дівчина кивнула.
— А потім вона приклала мені рушницю до лоба… А що далі було — не пам’ятаю. Коли прийшла до тями, уже мої руки були такими. І в домі — ні душі.
А коли намагалася подивитися на себе в дзеркало, то я… просто себе не побачила.
Спробувала вийти на двір, але не змогла. Я не можу залишити будинок. Ні світла увімкнути, ні поїсти… Боже, я така голодна, якби ти тільки знала, — знову жалібно заскулило воно.

Саша від почутого аж живіт втягнула, а по шкірі табуном пронеслися мурашки.
— Та припини ти так кукожитися… Сказала ж — не їм м’яса! В тебе є щось смачненьке? Може, хоч якась шоколадка чи цукерка… Так солоденького хочеться! Хоча б лизнути… чи понюхати… — вовчисько склало лапи жалібно, наче в молитві.

Олександра почала плескати себе по кишенях мокрого одягу й згадала, що в її сумочці був батончик «Снікерс».
— Зараз… хвилинку. У мене в сумочці… тільки почала її шукати, — вона хотіла встати, але чомусь ніяк не наважувалася, дивлячись тому просто в очі.