1. Дощ

Глава1

Дощ

Олександра стояла на зупинці. Автобус здригнувся, випустивши чорну хмару перепаленого дизеля, і зі скрипом рушив з місця.
Дівчина почала відмахуватися від смердючого диму й, прокашлявшись, озирнулася довкола себе. Вона стояла сама посеред дороги, на узбіччі. Більше ніхто не зійшов з автобуса разом із нею на зупинці.
Саші треба було рухатися в бік села Лобкове, та під палючим сонцем і в паркій задухі їй не хотілося плентатися довгою дорогою, тож вона вирішила по-старинці — йти через ліс, щоб зрізати шлях.

Вона йшла вузенькою стежиною крізь темні хащі, і їй на мить здалося, наче щось промайнуло повз неї серед гілок. Дівчина, не зупиняючись, почала вдивлятися в лісову поросль, але нічого так і не розрізнила.
Раптом похмурий ліс почав темнішати, і в небі над головою пронісся розкат грому. Саша подивилася вгору — їй на обличчя впала крапелька води, наче сльоза з неба. Повітря наповнилося запахом озону, натякаючи на змокрілий шлях.

Дівчина прискорила ходу. Крапельки дощу почали падати з неба все частіше, і грім знову рвонув гучно небом.
Олександра розуміла, що не встигне дійти до дому своєї тітки, тому вирішила пробігтися до будинку на краю узлісся, що стояв самотньо серед дерев. Вона колись чула, що там жила самотня старенька, тож вирішила попросити прихистку, поки мине гроза.

Коли дощ уже нещадно лупив по маківці, Олександра стояла перед високою металевою хвірткою. Вона натиснула кнопку дзвінка домофону, але відповіді не було. Потім натисла ще, і ще. Так і не дочекавшись відповіді, постукала кулаком по металевому полотну, вкритому облупленою чорною фарбою, — і хвіртка відчинилася.

Дівчина, не довго думаючи, прошмигнула у двір і побігла в сторону вхідних дверей двоповерхового будинку. Почала наполегливо й ритмічно стукати в двері, але знову — тиша. Потім вона просто натиснула на дверну ручку: замок піддався, і двері зі скрипом привідчинилися.

Олександра зайшла всередину, попри неживу напівтемряву.
Будинок зустрів її темною самотністю. Повітря було затхлим, майже в’язким, від чого дихати ставало важко.
— Агов! — гукнула вона, але у відповідь — тиша.

Її очі досить швидко звикли до темряви, і вона змогла озирнутися будинком.
Змертвілий простір був у безладі.
На запиленому кахлі коридору валялися друзки деревини, в одних із дверей зяяла велика діра посеред полотна. По стінах звисало павутиння, і пил, здіймаючись угору, шкреб по ніздрях.

Саша помітила на стіні вимикач і натиснула на нього. Коридором розлилося м’яке освітлення від вбудованих точкових світильників, відкриваючи решту моторошної картини.
На підлозі тягнулися дивні плями, схожі на засохлу кров від чогось, що протягли через увесь коридор.

Дівчина почала повільно крокувати вздовж сліду й потрапила до вітальні, де також панувала моторошна напівтемрява.
Вона знову намацала вимикач на стіні, увімкнула світло — й жахнулася.
На підлозі — велика розтріскана буро-чорна пляма, обведена крейдою, що окреслювала силует людини. На стінах, картинах і високій китайській вазі — схожі за кольором плями з пасмами присохлого до них волосся. Штори зяяли маленькими дірочками, що нагадувало тьмяні зірочки.

Саша подивилася на все це. В голові почала вимальовуватися неприємна картина того, що могло тут статися в минулому, тож вона вирішила повернутися назад до коридору.

Розвернулася — і… впала з переляку назад.
Перед нею стояла висока постать понад два метри зростом.

Олександра заклякла від жаху, не в змозі поворухнутися, роздивлялася істоту. Її очі наповнилися жахом від побаченого.
Перед нею стояла істота з вовчою головою. Тіло невідомої тварини було вкрите густою сірою шерстю, і воно було… вдягнене… у бордову, погнилу піжаму.

Його паща розтягнулася в зловісній посмішці, оголюючи довгі ікла, а золотаво-жовті очі спалахнули від блискавки, що знову розірвала вуличне повітря. Від цього дівчина трохи прийшла до тями.
— Чого розвалилася? — пронісся кімнатою хриплуватий, гаркітливий голос істоти.

Дівчина не знайшла в собі, що відповісти. Її страх продовжував сковувати все тіло, і коли подоба вовка ступила крок до неї, вона почала повзти на п’ятій точці назад.
— Зараз я тобі допоможу, — знову почула Саша цей страшний голос. І коли істота нахилилася, простягнувши волохату пазуристу лапу, вона вскочила на ноги й, з криком жаху, промайнула повз вовчиська, ухиляючись від його страшної лапи.
— Стій! Ти куди?! — почула дівчина ззаду.

Вона кинулася до дверей, які все ще були відчинені, та порив вітру з грюком їх захлопнув. Коли вона схопилася за ручку, зрозуміла, що двері замкнулися, остаточно відрізавши шлях до втечі.
Дівчина в паніці озирнулася.

Вовк продовжував до неї наближатися, розвівши лапи в сторони.
— Куди намилилася? Ти що, не бачиш, що ливеняка хлище?
Вона дивилася, як його мохнаті ноги шкребли кігтями по кахлю. Він продовжував наближатися до неї все ближче, шкутильгаючи.

Дівчина подивилася на двері з діркою й шмигнула швидко в ту кімнату.
Темна кімната зустріла її клубами довгого липкого павутиння, яке обліпило обличчя, — дівчина від несподіванки впала на підлогу, перечепившись через щось тверде. Коли вона швидко повернулася назад, то побачила вовчиська в дверному проході.

Тоді вона знову подивилася в протилежний бік і помітила відблиск світла крізь щілину, що окреслювала двері назовні. Зірвалася з місця, нервово шукаючи ручку. Коли почала смикати двері, зрозуміла, що й ці також замкнені.

Вовк продовжував наближатися, відрізавши її від виходу. Наблизився до неї впритул і навис над тендітною дівчиною своїм зростом.
— Набігалася?
Він потягнувся лапою вгору й смикнув за нитку, вмикаючи світло...