Молоді та дурні

Я вдивляюся в небо, затягнуте важкими дощовими хмарами, і важко зітхаю. Стоячи на кладовищі, я дослухаюся до прощального співу та занурююся в похмурі думки. Хтось відчайдушно ридає від втрати близьких, хтось плаче через співчуття, а хтось шанує пам’ять тих, кого знав за життя. На серці вирує щось дуже скорботне та важке. Пожежа забрала життя цілої родини та їхньої сусідки Галини, яка працювала землевпорядницею в сільській раді. Через це на кладовищі зібралося майже все село. Всі чотири домовини закриті, тож люди прощаються лиш з усміхненими фотографіями загиблих. Господи милосердний, найскладніше з усього — дивитися на фото маленької Тетянки, з якою моя молодша донька сиділа за одною партою в школі. Що ж це за доля така у бідної дитини? Невже, вона чимось розгнівала Бога? Чи то така її тяжка доля?

— Кажуть люди, — шепоче мені Надія, заправляючи волосся в чорну хустку, — труна Сергія порожня.

Відспівування лунає кладовищем, затьмарюючи гучний плач людей, які зібралися в цей похмурий день. Багато пліток ходять селом з приводу цієї пожежі, адже зайнялася вона в сильну зливу. Люди вірять, що щось лихе коїться на селі. Спочатку пропала донька бідолашної Надії, яка стоїть поряд зі мною така бліда, наче сама смерть; потім донька Михайленків — працьовита та добродушна дівчина, дочка вчителів, яких шанує все село; тепер і ця пожежа. І вся ця бісовщина коїться виключно в дощовий день! Люди починають боятися таких похмурих днів, але куди діватися, якщо навіть у власній оселі неможливо сховатися від лиха? Дехто побоюється, що і сьогодні трапиться якась біда, та все це пусте. Треба вірити в Бога, а не в усю цю бісовщину!

— Хіба це можливо? — питаю я, важко зітхаючи, та дивлюся на фото усміхненого чоловіка, з яким ми товаришували багато років тому. — Не слід вірити всім цим пліткам.

Надія помітно тремтить, понурюючи погляд. Вона змахує сльози з щік, оплакуючи заразом й власне горе. Колись давно, ще до її від’їзду з села, ми тісно товаришували з нею. Я пам’ятаю Надію усміхненою та безтурботною дівчиною, яка дзвінко сміялася, виблискуючи радісними очима. Та зараз я не можу впізнати в цій скаліченій горем жінці ту веселу Надійку, з якою ми були не розлий вода. Мені пригадується й Сергій, який марив своєю Іриною, не бачачи інших дівчат. Він завжди був таким балакучим та доброзичливим, що серце крається від погляду на його домовину. Спогади минулого спалахують яскравими, сповненими радості картинками перед очима, і я ледве стримую сльози. Стільки років минуло з тих часів, коли ми були молоді та щасливі. Я й сама себе впізнати не ладна. Час відібрав у мене не лише красу, а ще й здоров’я. Перевалюючись з ноги на ногу, я вкотре важко зітхаю, відчуваючи нескінчену втому. Надмірна вага заважає мені навіть дихати, а простояти пів години в одному положенні для мене неабияке випробовування! У голові починає паморочиться, адже діабет дає про себе знати, тому я дістаю з сумки льодяник й тремтячими руками кладу його до рота. Трясця, це останній!

— Володько! — відчайдушний крик баби Раї привертає увагу всіх, хто стоїть на кладовищі.

Спів зупиняється, й усі разом з батюшкою з нерозумінням спостерігають за старою навіженою, яка спираючись на палицю, кульгає в бік домовин. Вона раз по раз вигукує ім’я свого сина, що доводить мене до мурах. Надія стає такою блідою, що здається, вона ось-ось знепритомніє. Баба Рая у чудернацькому дощовику вперто прямує вперед, але якоїсь миті зупиняється, роздивляючись натовп моторошними, осліплими очима.

— Володька? Ткач? — ошелешено промовляє Надія з таким переляканим виразом обличчя, наче дійсно бачить примару. — Невже… це все він?

— Він давно помер! — скрикую я на Надію, та насправді намагаюся переконати в цьому саму себе.

Це неможливо! Володька Ткач помер!

Баба Рая починає голосно ридати, стогнучи, наче хтось її ріже. Усі переглядаються між собою, але мовчать. Відчувається страх, через який кров холоне у жилах. Стара хрипить щось нерозбірливе, а люди геть збиті з пантелику починають хреститися. Батюшка наказує продовжити відспівування й промовляє молитву, намагаючись перекричати рев баби Раї, та все марно. Люди вже відчувають страх через стару, яка гукає привида. Дехто ладен піти з кладовища, аби застерегти себе від лиха, проте, батюшка наполегливо прохає залишатися на місцях та вшановувати пам’ять померлих.

— Володька! — кричить стара, падаючи в багнюку колінами. — Вибач мати свою недолугу!

Нарешті якісь чоловіки біжать до навіженої старої, піднімаючи її під руки й відтягують від натовпу. Надія хапається за мій рукав худорлявими пальцями й дивиться на мене геть божевільними очима.

— Це все через нас! — кричить вона.

Я притуляю її до себе, розуміючи, що треба йти звідси якомога швидше. Горе та відчай затьмарили розум бідолашної жінки, яка ладна вірити геть в усе! Баба Рая лише сільська божевільна, яка згадала про сина, побачивши домовини. Володька десятки років покоїться в землі!

— Заспокойся, Надіє, — хриплю я через зайву вагу, яка заважає рухатися. — Ніхто в тому не винен, чуєш?

Надія падає на землю та починає відчайдушно волати, наче не сповна розуму. Я стараюся її підняти, та не маю сили, щоб навіть зігнутися як слід. Все в грудях пече через важке дихання, у голові паморочиться через навантаження, а Надія навіть не думає вставати з багнюки! Люди з переляком косяться в наш бік, продовжуючи хреститися та читати про себе молитви.

— Моя Мар’янка! — реве вбита горем жінка, хапаючись руками в сиру землю. — Це все через мене! Він мститься нам усім!

Захар Петрович — голова сільської ради вчасно приходить мені на допомогу, піднімаючи Надію. Він з розумінням притуляє до себе жінку, яка втратила себе від горя, й пропонує їй водички. Катерина, яка також працює в сільській раді, заспокоює Надію, доки ми силком тягнемо її до автобуса й садимо на сидіння, аби вона прийшла до тями. Я виливаю трохи води собі на руку та витираю обличчя подруги, яка раз по раз повторює ім’я доньки. Вона хитає головою, жадібно хапаючи ротом повітря, та все ніяк не може оговтатися від потрясіння.