6

Коли Джеймс взяв її за руку, у всесвіті ніби щось зламалося. Вечірка навколо стихла. Обличчя стали нечіткими. Весь цей клуб з терасою, напоями та віп-столиками ніби пірнув під воду, а вони вдвох пливли, немов дельфіни крізь залишки потонулого корабля. До поверхні. До світла.

Він розумів, що їх всі бачать. Фотографують. У вухах дзвеніло. Він подивився на дівчину. Вона йшла, дивлячись в підлогу. Він одночасно і вже шкодував про те, що чинить, і лікував, що нарешті щось робить просто тому, що так бажає, без вагань, без намагань вгодити світу у всім навколо.

Марі поставила крапку. Своїм мовчанням та байдужістю. Вона знала, чи мала б знати, яким був для нього цей день і що він відчуває через хвилю критики та розірваних контрактів.

І він ставить крапку. Привселюдно. Набридло грати ще й про подружнє життя.

Біля виходу чергувало кілька таксі, вони одразу сіли в авто, а через 10 хвилин вже заходили у готель. Коли вони зайшли до його номера, пробило північ.

Джеймс все зовсім протверезів, хоча цього й не хотів. Все, що він дозволив собі впродовж їхньої подорожі до готелю - це тримати її бліду прохолодну долонь у своїй руці. Навіть в номері він не міг перестати себе стримувати.

Він зачинив за нею двері, увімкнув лише підсвітку біля бару, підійшов до полиці з м’яко освітленими тепер пляшками та кришталевими келихами і спитав:

- Що будеш пити?

Ліна не відповіла. Вона, поклавши свою золотисту сумочку на крісло, наблизилась до Джеймса, стала поруч із ним, підвела на нього повний благання погляд великих карих очей.

Він зосередився на напоях, налив їй вина, собі віскі. Відійшов до стіни, притиснувся до неї спиною. Зробив ковток.

В номері було затишно. Напівтемряву золотило світло барної підсвітки. Келихи блищали. Номер був найкращим в готелі. Пентхаус з видом на центр Києва з величезних у всю стіну панорамних вікон.

Ліна, нарешті, взяла келих з вином. Повільно пройшла до скляної стіни, подивилась вниз на вогні нічної столиці.

Джеймс дивився на її тендітну постать. Розкішне волосся, що блискучими пасмами вкривало її спину. Рожева сукня переливалася.

Він видихнув.

- Я не знаю, чи зможу торкнутися тебе, - вимовив Джеймс. Ковтнув знову. Тепло пропалило все всередині. Вдарило в голову. Стало якось одразу легше озвучувати думки. – Щойно мій мозок відключиться через алкоголь, і я, мабуть, накинуся на тебе, бо твоя покірність, яку ти так демонструєш, не може не змусити нею скористатись.

Ліна слухала його, не повертаючи голови. Він тільки бачив, як напружилися її плечі. Як стиснула вона келих вже обома руками, ніби боялась, що може його не втримати.

Врешті вона все ж обернулась до нього. Поглянула ніби в саму душу.

- Я досі не вірю, що бачу тебе насправді, - вимовила вона так проникливо, ніби лише зараз дійсно це усвідомила. Її великі очі лили до нього таке тепле світло, змішане з тугою, що він на мить завмер від відчуття цього проникнення в його серце. Ліна зробила крок до стійки, поставила келих. Знову подивилась на нього так, ніби збиралась зробити щось таке, про що заздалегідь вибачалась. – Я кохаю тебе, - промовила вона тихо.

Це стало останньою краплею.

Те, як вона це сказала. Ніби кидала все своє життя до його ніг.

Так, як колись він кидав все своє життя до ніг Марі. Він легко впізнав цю інтонацію. Це дихання. Цю енергію, таку чисту, немов весняне небо у краплях свіжої роси.

Його витримка розсипалася. Він зробив до неї крок. Схилився, дивлячись в очі. Вдихнув на повні груди квітковий аромат її волосся. Врешті поглянув на її губи. Поцілував.

Ніжно. Повільно. Відчуваючи м’якість її губ. Вона відповіла на поцілунок. Спочатку несміливо. Але так безоглядно. І він потонув в цьому поцілунку. Обійняв її. Стиснув у руках. І лише тепер насмілився відчути, наскільки сильно цього хотів. Він обіймав її, гладив її плечі, талію, волосся. Ліна цілувала його губи, підборіддя, шию. Від цього Джеймс вже не міг себе стримувати. Підхопив дівчину легко на руки та відніс до спальні.