4.3

Вони все ближче підходили до місця "дива". Між ними знову була тиша. Ліна досі була сумна, але цей сум наче просто рятував її від безмежного щастя, яке не впліталося в жодні рамки.

Вона ніби отримала золотий ключик від чергової дози часу з чоловіком її життя. І горювала крізь радість від цього. Це вже було для неї занадто. Тому вистачало й просто йти і знати, що він йде позаду за крок від неї.

Вона різко зупинилась, і він налетів на неї, бо йшов і дивився в телефон. Плечем торкнувся її спини. Одразу відсторонився.

— Пробач.

Вони зупинились посеред алеї, вологої від дощу.
Джеймс сховав телефон в кишеню. Його губи були стиснуті. Очі світилися недобрим вогнем.

— Читаєш новини? – спитала вона, розглядаючи його застигле обличчя. Їй подобався навіть його біль. Їй подобалось геть усе.

— Так, не можу відірватись, — зі злістю промовив він і саркастично посміхнувся. Вона бачила, як він намагається триматися. Його очі були настільки сповнені переживань, що їй захотілось підбігти, підставити жмені та трохи відлити звідти цих його думок, а потім пролити все це на себе. Щоб хоч так відчути себе частиною його світу.

Слова заспокоєння вже вертілись у неї на язику, але вона себе стримала.

«Чоловіків жаліти не треба», -  казала її мати. «Чоловік має бути як скеля. А твоє жаління зробить зі скелі гору піску».

— То що, як тобі парк? – спитала вона і вказала на мокрі дерева, що розкинули гілки у них над головою. Такі високі, розлогі. Вони обоє задрали голови і дивились на гілля, вкрите пишним блискучім листям. Літо закінчувалось, та крони ще були густими.

Джеймс довго мовчав. Потім, наче отямившись, опустив погляд з дерев на неї:

— Я взагалі-то не шанувальник парків. Я люблю ліс.

— Ліс?

— Так. Там де дерева не зобов’язані нікого радувати красою. А просто ростуть.

Ліна нахмурила брови.

— А в парку вони, по-твоєму, наче на роботі і щось комусь зобов’язані?

— Саме так, — усміхнувся Джеймс. – Для цього їх тут і тримають.

Ліна знов поглянула на дерева.

— Ніколи не думала про це з такого ракурсу, - промовила вона.

Джеймс знову дістав телефон. Поглянув на навігатор.

—  Я бачу, що тут поруч фонтан. Це ти про нього казала?

Ліна занервувала. Весь шлях вона йшла й думала про те, що після фонтану він точно відкараскається від неї.

«Як же його втримати?» - панічно думала.

«Чоловіки люблять виклики». Ось що її мати ще часто повторювала.

Отже, виклики…

Вона поглянула на Джеймса. Його профіль у світлі ліхтарів нагадав їй принца з казки «Три горішки для Попелюшки». Їй раптом так сильно захотілось знову опинитись в його руках, притиснутою до перил. І щоб він знову захотів задерти її сукню. Але не з метою відвернути її від себе. А навпаки.

Вона ледь не простогнала від знесилля.

«Виклик… Виклик… Ну який йому придумати виклик?»

Вона вже звідси могла чути фонтан. Туди прямували групки молоді, парочки, собачники. Дощ вщух вже досить давно, і парк знову оживав.

—  Так, Джеймсе, це те саме диво. Фонтан бажань. Чуєш, як журчить? Але є одна проблема.

— І?

— Щоб магія фонтану спрацювала, треба виконати важливу умову.

— Буде смішно, якщо ти знову скажеш про поцілунок, — бовкнув він.

Ліна ніяково потупилася. Джеймс одразу сказав:

— Вибач. Кажи.

— Цей фонтан дійсно виконує бажання. Чесно. Це перевірено!

— Не сумніваюсь.

— Треба просто вмитися його водою та забажати те, що хочеться.

— Чарівно, — промовив Джеймс. — То що за умова?

— Справа в тому, що зробити це потрібно рівно опівночі. Інакше не спрацює.

— Опівночі? — перепитав Джеймс та поглянув на годинник. — Мабуть, ми залишимось сьогодні без магії. Бо зараз лише десята.

«Якщо сильно хотіти, всім серцем і навіть кінчиками волосся, то всесвіт допоможе» — це їй казала не мати, а сестра. І ось вона хотіла побути з ним ще. Невже всесвіт не допоможе здійснити таке просте бажання?

— То, може, ми прийдемо сюди через дві години?

Джеймс навіть не став приховувати, що він розуміє весь її задум. Він просто дивився на цю досить незграбну у своїй підступності дівчину і відганяв від себе ці хвилі чарівності її безпосередності.

— Ну будь ласка! Ти зможеш побажати, щоб твій фільм побив всі касові збори… - промовила вона і одразу ж про це пожалкувала, бо його обличчя вмить затягнуло тугою. Брови нависли над виразними очима, як дощові хмари.

— Ти поводишся, як дитина, але ж ти не підліток! — роздратовано сказав він.

Відчай вмить охопив Ліну.

— Якщо б я поводилась, як дитина, я б ще додала, що парк закривають об одинадцятій. І мені дуже потрібна твоя допомога, щоб вмовити сторожа і потрапити сюди опівночі.

Джеймс дивився на неї і ніяк не міг зрозуміти, жартує вона чи ні.

— У мене на телефоні вже майже сотня повідомлень та купа пропущених. Моя кар’єра просто зараз летить під три чорти. А ти пропонуєш тусити з тобою дві години і потім потрапити у зачинений парк загадувати бажання у магічному фонтані? – спитав він, уважно дивлячись на неї.

Ліна обхопила себе руками. Потиснула плечима.

— Так.

Джеймс ще кілька секунд дивився на неї із застиглим обличчям. Але більше не зміг стримуватись і розсміявся вголос. Дуже іронічним сміхом. Втім, з очей зникли важкі хмари.

— Зараховано, дівчинко, — хмикнув він. — Ти мене розвеселила. І я дуже радий, що зараз немає сенсу йти до фонтану. Бо я до біса змерз.

Джеймс відшукав в навігаторі вихід з парку та рушив у його напрямку, жестом закликаючи Ліну з собою.

— Зараз поїдемо грітися, — вимовив він. — І може, коли мій мозок відтане, я зможу сформувати тобі свою відповідь розумними людськими словами.