4.2

Навіть просто йти поруч з ним. Це було так дивно. Ніби розсікати всесвіт, раптом представлений в новій упаковці. Ось якось вона жила до нього. А ось її всесвіт поруч з Джеймсом Елроєм. Цим живим нервом, згустком почуттів. Таким вона його й бачила. Таким він і виявився. Її на кілька годин. І не її назавжди.

Ліна потайки доторкнулася до коміру його пуловера, пригорнула тканину до себе. Швидкома понюхала. Запах зимного цитрусу та прянощів, сандалу й якогось тепла.

Він в цю мить обернувся. Вона швидко відпустила комір. Та він побачив. І одразу відвернувся знов.

Вони йшли мовчки. Після всього, що сталося, вона відчувала, що Джеймс закрився від неї на сім засовів та десяток дверей. Ще й побачив оце її мацання його одягу.

Їй раптом стало нестерпно.

- Джеймсе!

Він зупинився. Вже кілька хвилин йшов трохи попереду неї. Наче щоб не бачити її взагалі.

Мить, коли він обернеться. Вона чекала її. І ось він повертає голову. Його струнке тіло трохи подається праворуч. Плечі натягують тканину сорочки – він підкачав їх для ролі, і вони дійсно випиналися, як в будь-яких жіночих рожевих мріях. Стрункі стегна обтягнуті брюками. На руці годинник.

«Як же це сексуально, коли чоловік носить годинник».

Вона повільно підійшла.

Дивлячись в його блакитні очі, зняла такий теплий пуловер. Простягнула йому.

- Ось. А я краще піду.

Він мовчки взяв пуловер. Вона знала – він зараз відчув її тепло, що лишилось на тканині.

Мовчання затягнулось. Не дочекавшись від нього заперечень, Ліна розвернулась і пішла геть. Ніби у якомусь сні. Стиснула сумочку, що висіла через плече на тонкому ланцюжку.

- Вибач. Вибач мене, - бурмотіла собі під ніс, куди вже попрямували теплі зрадницькі сльози.

Джеймс дивився їй услід. Авжеж. На це ж і був розрахунок.

Чергова суто жіноча витівка. Він чекав, що ось зараз вона зупиниться, повернеться, розіграє якусь сцену. Але її силует вже був ледь видимий в вечірній темряві.

«Що ж. Це на краще».

Він сам від початку хотів якомога швидше здихатись її.

Вихопив телефон.

Купа повідомлень і пропущених дзвінків від агента. Від Марі – тиша.

Окей. То що, йти у готель і просто лягати спати?

Раптом накотив такий сум і така самотність. Джеймс стояв і дивився на темну порожню алею. Все намагався розгледіти посеред дерев рожеву сукню.

Поки щось роздумував, ноги вже самі понеслися вперед. Він побіг. Зустрілись якісь дві парочки. Потім компанія молодиків. Джеймс вертів головою. Нарешті примітив, як на одній з алей щось наче виблиснуло в світлі ліхтаря.

«Її сумочка!»

Коли він наздогнав її, вмить відчув, як від серця відлягло.

- Та стій! – сказав голосно.

Дівчина різко озирнулась. Вся заплакана, швидко стала витирати очі.

Він підійшов, укутав її у свій пуловер.

- Я ж без тебе не знайду те твоє диво. Навіщо ти уходиш? Сама сюди звала.

- Я… Не збиралась нав’язуватись. Вибач за те прохання про поцілунок. Мені соромно. Мені так соромно…

- Я хочу поцілувати тебе! – перебив він її. Сказав це так пристрасно, що у неї немов феєрверк запалили біля серця. По її очах легко було зрозуміти, що з нею коїться. Джеймс похитав головою, прибрав чуба з обличчя. – Щось я сьогодні взагалі вже себе не контролюю. Я просто… Ціную твою відвертість і теж просто хочу бути відвертим. Ти зможеш це витримати? - палко спитавю

- Так! – без вагань відповіла Ліна і поправила пуловер на плечах, вся збентежена. – То ти сказав, що хочеш…

- Так. – Джеймс зітхнув. Він знову зазирнув в її карі очі, ніби намагаючись перевірити, чи не помилився у тому, що бачить в ній. – Сподіваюсь, ти нормально це сприймеш. По-дорослому.

Вона чекала. Дивилась. Куталася в пуловер та тремтіла.

- Я хочу тебе поцілувати ще з ресторану. Ти приваблива. І це було б так легко. Ти ж віддаєш мені себе від початку. Та я… Не можу. Я не можу собі цього дозволити.

Ліна навіть ступила крок назад. Опустила руки.

- Я дійсно виглядаю настільки жалюгідно? – спитала вона. – І ти саме так мене сприймаєш? Як звичайну фанатку, яка дасть своєму кумиру просто бо він зірка?

Він спопеляв її поглядом.

- Я кажу про поцілунок. Лише про поцілунок.

Ліна високо підняла підборіддя.

- Знаєш, а я кажу про все.

- Про все?

- Так. І взагалі, справа не в тобі. Не в тому, що ти зірка! – заявила вона і гордо випнула вперед свої груди, ніби це був якійсь аргумент.

Джеймс поглянув на цей аргумент і нахмурив брови.

- То в чому ж справа? – спитав він, схрестивши руки на грудях.

- Ти просто мій типаж. Будь хто з таким очима, як у тебе, з таким волоссям, такого зросту і такої фігури – зможе мене отримати. Це просто хімія. Закладена в мене. Я на це не впливаю.

Джеймс хохотнув від неочікуваності.

- То я не розумію, мені пощастило з тим, який у мене типаж, чи ні.

Ліна не псміхнулась у відповідь. Навпаки, її охопив гіркий сум.

- Тобі пощастило одружитись з нормальною жінкою, а не з такою, як я.

Його очі вмить посерйознішали.

- Не треба. Не принижуй себе, - сказав він тихо.

- А що мені лишається? – раптом зірвалася майже на крик Ліна. Закрила на мить своє порцелянове обличчя тендітними білими руками. – Все, що я можу зробити, щоб зберегти залишки гідності – це піти геть. І я пішла. А ти ось мене наздогнав.

- Ти дійсно хочеш піти? – спитав він, обережно прибравши її руки. Вдивився в її юне обличчя. – Ні. Не хочеш.

- Ні, не хочу, - одночасно з ним вимовила вона.

- Чудово, отже, це вирішили. – Джеймс відпустив її, дістав сигарету, відійшов з дороги до дерева, закурив.

Ліна дивилась на нього. На віях виблискували сльози, а може, просто краплі вологи, що гуляла в вечірньому повітрі.