4

Вони пройшли лише декілька хвилин поруч по мокрому асфальту. Та Джеймс відчував, що це не працювало. Його голову просто розривало від думок, а його супутниця знову мовчала і покірно йшла поруч.

Він згадав про візитку, яку так люб’язно вручила йому настирлива Марта.

Вилаявся подумки. Всередині запекло. Пошук виходу продовжувався. Ця прогулянка з мовчазною тінню ніби лише підсилювала гомін цих голосів в його голові.

«Який вихід? Секс? Невже тільки так?»

«Або алкоголь».

«Ну звісно ж».

«Або розмова з дружиною. Хоча чи дружина вона досі? Сексу з нею не було вже понад три місяці та й до того лише раз за півроку».

Джеймс різко зупинився, знов вихопив телефон та натиснув набір номера Марі.

Ліна також зупинилась і поглянула на нього. Вони вже опинились біля парапету на набережній Дніпра.

Гудки. Гудки. Гудки. Обрив зв’язку.

Ще раз.

Гудки. Гудки.

Ще раз.

Ще раз.

Йому захотілось розбити телефон. У цей момент він кинув погляд на свою супутницю.

Ліна схвильовано дивилась на нього. Вона переживала за нього. Всім серцем – він бачив. І це вибісило його просто вщент.

Чому його власна дружина в такий важливий та важкий для нього вечір навіть не відповідає на його дзвінки, а якась випадкова дівчина хвилюється за нього і навіть не дозволяє собі вдіти його клятий пуловер, хоча вся тремтить від холоду?

«Мені не потрібна її жалість!» - вибухнуло в ньому.

Ідея, як її прогнати від себе подалі задля її ж користі, з’явилася миттєво.

Джеймс швидко підійшов до Ліни посеред освітленої ліхтарями порожньої набережної. Схопив її за талію і з силою притиснув до перил. Їхні обличчя опинилися зовсім близько - так, що він міг відчути її тепло, навіть вдихнути його. Втім цілувати її він не збирався.

Ліна тремтіла, але мовчала, не зводячи з нього переляканого погляду. ЇЇ тіло здавалося вразливим, наче він не дівчину, а пташку тримав в руках. Мокрі перила лишали на її легкій рожевій сукні розводи, та вона не ворушилася. Джеймс із застиглим обличчям опустив руку та почав задирати їй спідницю, ще міцніше притискаючи її до перил. Торкнувся її ноги вище коліна своєю долонею. Після секундного шоку вона не витримала.

— Ні! Ні! — закричала. Відштовхнула його руку, вирвалася, відбігла на кілька кроків.

Джеймс залишився на місці. Зітхнув, притулився до перил і поглянув на річку, в якій сріблястими змійками колихались ліхтарі.

— Якщо ти так сильно хочеш, щоб я пішла геть від тебе, просто скажи! – прокричала вона. - Навіщо так мене принижувати?

Він почув сльози в її голосі. Та засміявся. Потім різко перестав. Знову підійшов до неї, зупинившись за крок.

— Я не хочу, щоб ти йшла, — вимовив раптом, дивлячись на неї. В цю мить він бачив, як горять образою її карі очі, як привідкриті від обурення її пухкі губи. Він докладав шалених зусиль, щоб не зірватися й не зробити те, про що вона так мріяла. Так, цей шалений поцілунок, як у клятих романтичних фільмах. Давно в нього не виникало такого бажання — пристрасно притиснути когось і поцілувати. Але цього не буде. Бо він, чорт забирай, одружений. — Я мав на увазі… Так, я хочу, щоб ти пішла, — договорив він вже глухим безбарвним голосом. І відвернувся.

Він чекав, сподіваючись, що вона піде. Знову поглянув і вже не зводив з неї погляду. У світлі ліхтарів і місяця її легка шовкова сукня світилася й м’яко переливалася, підкреслюючи те, яка у неї жіночна фігура, які високі та манливі груди, які тендітні плечі.

Ліна повільно наблизилася до нього. В її очах струїлася якась тиха лагідна музика – так йому чомусь здалося. Десь над водою прокричала чайка. Інша відповіла їй.

Ліна зупинилась зовсім поруч. Простягнула йому пуловер. В її карих очах ніби мерехтіли срібні зірки. Джеймс спочатку не рухався. Потім все ж забрав свою річ.

— Я не хочу йти, — раптом тихо, але дуже твердо промовила вона.

Він мовчав. Вітер колихав його волосся. Його очі розглядали її покірне обличчя.

— Будь ласка, можна я побуду поруч з тобою? — спитала Ліна.

— Чому ти хочеш побути поруч? — зітхнув він. – Я ж поводжусь як мерзотник. Від самого початку.

Ось воно. Відвертість. Він її собі дозволив чомусь зараз. І дивився, як вона відреагує.

А дівчина раптом посміхнулась, і він у цій посмішці побачив вдячність. Так, ніби вона дякувала йому за цю відвертість.

— Я бачу тебе, Джеймсе. Бачу в тобі світло. І надлам. Бачу, що я тобі потрібна, —відповіла Ліна, потопаючи у його блакитних очах, які розширювалися з кожним її словом.

Вони зосереджено дивились одне на одного. Зараз щось перемкнулось між ними. Банальна світскість тріснула. Увімкнулася справжність.

Він ні з ким не міг цього досягти ні до Марі, ні після. Ніхто, окрім Марі десятирічної давнини, не міг його зрозуміти без численних пояснень. І вже тим паче не могла цього зробити якась випадкова фанатка досить стандартної зовнішності і досить банальної поведінки. Він похитав головою, наче скидаючи марення.

— Моя роль у фільмі провалилась, — зізнався він, засунувши руку в кишеню брюк. Нервово переминався з ноги на ногу. — Бойовика в моєму виконанні не оцінили. Що ти на це скажеш, якщо вже ми відверто? — він підняв брови і дивився на неї в очікуванні чергових банальностей.

- Але ж фільм щойно вийшов. Може, ще не час робити висновки…

Він різко поглянув на неї.

- В Голлівуді вже висновки зробили. І я спитав саме твою думку. Ти ж дивилась фільм.

Він чекав на відповідь з іронічною посмішкою. Ці фанатки… Від них можна почути хіба що купу лестощів. А ця буде ще й слізно підтримувати.

- Отже, ти хочеш правду? – спитала дівчина. В її закоханому, як здавалося Джеймсу, погляді з’явився інший вогник. Якась зухвалість, як у підлітків-блогерів. Вона схопилася за свою золотисту сумочку, що висіла у неї через плече, ніби для впевненості.

Він лише кивнув.

Дівчина поправила своє волосся.