3

Вони зупинились біля лімузину. Чорна довга автівка причаїлася трохи далі від головної широкої алеї, що вела до ресторану. На вулиці вже було зовсім темно, алею освітлювали лише гірлянди золотих лампочок. Високі дерева з листям, вкритим блискучими краплями дощу, оточували територію ресторану і ніби мовчки спостерігали за цією невдалою парою – збентеженою дівчиною та роздратованим молодим чоловіком.

З лімузину ніхто не виходив, щоб відчинити їм дверцята. Джеймс нахилився і побачив, що в кабіні нікого немає. Зітхнув. Закурив.

– Водій десь гуляє, – пояснив він дівчині. Швидко глянув на неї, відвів погляд.

Ліна тримала у руках його пуловер. Він про нього геть забув, коли вилетів з ресторану. Тепер вони обидва мерзли – вона в легкій сукні, він в тонкій сорочці. А пуловер був мов грудка тепла, яку жоден не наважувався забрати собі.

Ліна досі не могла прийти до тями. Хоча, звичайно ж, розуміла, якою недолугою і дурною виглядала в його очах.

Джеймс. Джеймс Елрой. Тут, поруч з нею…

Всі ті дні, в які вона рятувалася від самотності лише переглядом фільмів, де він грав – вона змогла пережити їх лише завдяки йому. І тепер вона могла не через екран, а ось тут, зараз, біля себе, бачити його глибокі очі, його іронічну посмішку, його ямочки на щоках, його білу шию та це його волосся у стрижці, яка так йому пасувала – довгий чуб, що легко спадає на лоба та іноді прикриває очі. Такі розумні. На поверхні такі, що ніби насміхаються з тебе, а всередині такі серйозні, задумливі.

Джеймс. Джеймс.

На повторі стільки днів і стільки ночей.

І ось… Він… Поруч…

По-справжньому!

Як це витримати і не кинутись обіймати його коліна? Як?

Вона тримала дорогоцінний пуловер у руках, не наважуючись притиснути його до обличчя, хоча так сильно хотіла цього. Притиснути до щоки, вдихнути його запах.

— Ти впевнена, що хочеш поїхати зі мною в готель? – спитав у неї Джеймс, видихаючи дим.

Тепер він намагався взути її. Бо пауза біля лімузину знизила розпал пристрастей, брати на слабо вже було ніби недоречно.

«Та якщо я скажу ні, нашій зустрічі кінець!» - подумала Ліна.

Її герой. Оживше диво з екрану. Поїхати з ним в готель чи втратити зараз назавжди?

Невже тут можуть бути якість роздуми?

Вона підійшла ближче і подивилась у його задумливе відсторонене обличчя, на його волосся, вже вкрите бусинами вологи, яка ще блукала в повітрі.

– Так, впевнена. Та спершу хочу показати тобі одне місцеве диво. Тут поруч, у парку.

Поки водія лімузину не було, Джеймс стояв і курив, намагаючись заспокоїти свою раптову хіть. Він давно такого не відчував. Його постійно всі хотіли, жінки постійно полювали на нього на вулицях, в ресторанах, на заходах, навіть в барбершопі. Їх було настільки багато і таких різних, що вони всі разом перетворювались на гучну яскраву масу, якої він міг лише уникати.

Хотів він лише дружину. Тобто… Хотів бути поруч з нею. Розмовляти. Ділитися тим, що на серці. А ось щодо іншого…

Він потайки швидко поглянув на свою супутницю, що стояла у кількох кроках від нього, учепившись у його пуловер. Мерзла, але не надягала його.

«Якого ж біса!»

Він викинув недопалок, вихопив з кишені телефон. Натиснув на екран.

52 повідомлення.

Він побачив прев’ю чотирьох.

«Привіт, Джеймсе. Перші рейтинги погані. 37% на Rotten Tomatoes, 5.4 на IMDb. Реакція в соцмережах також не дуже. Основна критика: динаміка сюжету, твоя сюжетна лінія, загальний настрій фільму…»

«Джеймсе, тримайся. Але… Prada відкликали пропозицію…»

«Мінус гольфкари. Тримайся, друже…»

«Джеймсе, скоріш за все, другу частину не зніматимуть, але я буду шукати…»

Він вимкнув екран.

Різко дістав сигарету, з другої спроби підпалив. Глибоко затягнувся. Ще раз. І ще.

– Ось і все, Джеймсе, – промовив собі тихо.

Знову затягнувся. Стиснув губи, впився в нижню губу зубами. З усієї сили замружив очі. Покліпав віями, проганяючи кляті сльози геть.

Знову увімкнув телефон, прогортав всі прев’ю повідомлень. Від Марі нічого не було. Хоча в Америці відгуки вже розлетілися повсюди, а отже, вона в курсі.

Він кивнув сам собі. Знову втягнув дим. Застиг, дивлячись на порожній глянцевий лімузин, в який йому більше не відчиняли двері. Може, вже й лімузин відмінили через падіння його рейтингу?

Мозок заполонили думки – одна гіркіша за іншу.

Звільнитись, закрити всі наступні проекти та поїхати додому, в Шотландію.

Кинути Марі її попередження в обличчя зі словами: «так, ти була права – я нікчема!»

Звільнити агента, хоча той теж його попереджав. Але ж не наполіг!

Вкласти все, що у нього є на рахунках – у крипту, бо акторській кар’єрі тепер кінець.

Розлучитися і повернутися в музичний бенд та поїхати в тур…

«Я просто маю відволіктись. Маю не думати. Інакше нароблю зараз дурниць» - бодай на одну слушну думку його все ж вистачило.

І саме коли він почав відчайдушно шукати подумки варіант, як зайняти себе, щоб не кинутись руйнувати вщент своє життя, ця рожева квітка з карими очима, замерзла та вразлива, раптом уособила для нього найлегший варіант порятунку. Бо вона ж нібито погодилась їхати з ним в готель.

Він перепитав. Був майже впевнений, що отримає відсіч та лайку. А отримав вже більш обдуману згоду та ще пропозицію побачити якесь там диво в парку.

«Ну просто те, що треба» - промайнуло на думці.

Він сховав телефон. Тяжко зітхнув. Поглянув в схвильоване обличчя дівчини, таке тендітно-довірливе в обрамленні завитків блискучого волосся. Промовив з сарказмом:

– Хочеш показати мені диво? – він посміхнувся, - веди. Але потім все одно поїдемо в готель.