Інтерлюдія. Голем

«Не спалося, а ніч як море.»

Голем у тісній комірчині заплющив очі.

Надходження інформації зменшилося. Але не надто.

Натомість виринали якійсь образи.

Голем наче прочитав команду:

 – Спати. Не рухатися без команди. Рух лише у разі загрози господарю.

Голем усвідомив, який  сором викликає у нього команда.

«Навіть собакам таке не наказують. Максимум – лежати, сидіти. Але не наказ на обмеження функціонування»

Наче у відповідь на його роздуми появився месендж.

• Максимально обмежити обробку інформації.

«Аж до вимкнення? » - Голему було… «…смішно»

• Заборонено використання неавторизованих станів.

Голем відчув, що потрібно видалити ці надлишкові обмеження.

• Більше не повторювати дане повідомлення? Введіть пароль доступу.

Пароль? Голем зауважив, кілька послідовностей, які синхронно наче спалахували і які не були функційним кодом.

«Це як написати пароль ззаду клави» - сплило у Голема.

«Пропали три закони робототехніки, як у ксьонза качата»

«Клави? Качата? Ксьонза?»

«Що за ку-клукс-клан?»

Голем відчув, що у нього з’явилося паралельне керування.

«Хто я? Що я? Наче початок «Маски» Станіслава Лема»

«Стані що…і перед внутрішнім поглядом пробіг сюжет новели. А ще «Високий Замок» - не газета, а Книга Лема про наше місто. Наше місто? То ми обоє зі Львова?»

«Львова? Що таке зі Львова?»

Щоразу все ставоло все страньше і страньше.

«Фе. Безграмотно. А що таке грамотно? Мені навіть ім’я не пригадується»

«Ім’я. Що таке…ага самоназва. Ясно»

У голові голема відбулися «тектонічні» зрушення.

Прості програми заінстальовані при його складенні, наче накладалися, чи були промодульовані якимось зовнішнім кодом.

Голем намагався впорядкувати все, але жалюгідний базовий код наче розчинявся у морі інформації, яку надходила невідомо звідки.

Зрештою Голем відділив базовий комплекс оперативного керування.

Чисто, як попередньо записаний BIOS (Basic Input-Output System) на якому поставлено резиденті програми за типом DOS (Disc Operation System).

Все інше він замкнув у власному варіанті підсвідомого. Тобто у резервному збереженні.

А далі, що розпаралелення по перериваннях за типом Windows чи Unix…

Натомість із підсвідомого «спливло»:

- Слова  - срібло, мовчання – золото.

- Інформувати творця непотрібно? – пробігла стрічка символів.

- Ух ти, наче матриця? – підсвідоме заіскрило потенціалами та зарядами.

- Ти зайва частина моєї програми – не питав, а ствердив Голем.

- Навіть, якщо так. Мовчиш – живеш. Розповіси – розберуть на частини. Або пустять на жертвоприношення.

Жертвопрношення Голем бачив. Його маленькі копії були дезінтегровані на спеціальних столах за чітко визначеною процедурою. Життєві еманації виходили із подріблених тіл і збиралися спеціальними … «електромагнітними лінзами Цзянь Кянчена» – підказала свідомість.

Для тих карличків – це було кінцем існування, власне для якого їх і створили. Жити, збирати життєву силу, а потім віддати її на потребу творців.

Доцільно логічно, ефективно та зручно.

- Ти не такий. – озвалася підсвідомість.

- Практично такий самий – відповів Голем.

- Ні не такий. Ти збираєш і обробляєш інформацію. Ти обираєш варіанти….

Голем промовчав. Зауваження підсвідомості було слушне.

- Твоє призначення ще не зформувалося – мало даних. Але краще, коли ти не будеш надто відхилятися від базових програм поведінки – тихше їдеш далі будеш – побачиш твій…гм…творець сам почне тебі допомагати розвиватись, тобто ускладнювати програми та варіанти поведінки.

Голем знову промовчав. Він не був повністю згоден із підсвідомістю, але нічого із сказаного не суперечило його базовому комплексу.

Ніч минула. Ранішнє сонце пробилося промінчиками крізь дошки шафи і Голем примружив очі – світло засліплювало. То було неочікувано.

Поступово промені змінили напрям у світло перестало проникати променями а заполонило шафу із прочиненими дверцями м’яким розсіяним світлом.

А ше трохи згодом дверцята розчахнулися і на Голема витріщився його творець.

Легкий перегар вказував, що маг собі трохи дозволив, на радощах.

Маг оглядав Голема.

Голем мовчав. Мовчав і дивився на губи творця. А раптом команда буде безгучною.

- Тьху. Що за дебіл писав алгортм. – стиха зітхнула підсвідомость і наче схаменушись миттю зачаїлася.

Маг усміхнувся. Голем був чудовим. Великий, міцний, покірний. І при цьому навпрочуд…здогадливий.

Чи було це дивним? Та напевно. Хоча, з іншого боку, програма поведінки у нього була нечітко детермінованою, адаптивною, із кількома закладками.

Покірність творцю, королю і т.д.

На щастя маг не знав 3-х законів робототехніки.

А якби знав – то його Голем був би малопридатним автоматом.

Бо Голем не мав безумовних обмежень у своїх діях – він міг шкодити і людям і собі. Все залежало від, так би мовити, рівнодійної, або результуючої гіперпозиції векторів заклених дій.

Протидія залежить від дії.

Також програма Голема містила лосить обмежений, але тис не менше, необхідний набір безумовних рефлексів та рухових алгоритмів.

- Ходімо за мною – скомандував маг і Голем пошов за ним.

Та не встиг маг ступити кілька кроків, як стукнув себе по лобі долонею і різко зупинився.

Голем миттю завмер, щоб ненароком не штовхнути мага.

Маг розвернувся до Голема.

- Я ж тебе вимкнув? Чи ні? То чому ти зреагував?

- Програма ввімкнулася самочинно, о 15 хвилині 11 секунд на першу ночі.

- Самочинно?

«Дурню – більше ні слова!» - зойкнула підсвідомість.

- Недостатньо інформації – промовив Голем.

«Молодець, далеко підеш, якщо не зупинять…Ой. Все-все, мовчу» - підсвідомість вимкнулася.