Початок

Була тиша. І Темрява.

І спокій. Цілковитий спокій.

Часу не існувало. Часу?

- Хей, Гом. Ти мене чуєш? – голос розірвав тишу. За ним увірвалося інші звуки.

«- Гом, це що? А чи хто? Це – я ?» - плинули якісь обривки думок.

Натомість голос не вгавав:

- Гом! Відкривай очі. Ти вже повністю дозрів… - нетерплячка у голосі зростала.

«Очі? Що таке очі?» - подумалося і миттю появилися слова - зіркачі, лупала, баньки, витрішки… «Що за?»

Проте за звуками раптом увірвалося світло…

Зарослий щетиною овал із двома пучками рижої шерсті.

«Щур? Але ні. Щур має маленькі, блискучі чорні очі і не смердить часником, замішаним на лавандово-жасминових хвилях. Ха. Це ж людина!

Людина? А я тоді ж хто?»

Рижий мужчина у крислатому капелюсі був магом.

Він із радістю зауважив, що своріння відкрило очі.

Хороша робота. Швидко прийшов до себе. Відзивається на команди. Чи ні?

- Гом, якщо ти мене чуєш, закрий очі і знову відкрий.

«Це наказ? Схоже. Мушу виконати? Так!»

Очі закрилися і відкрилися. Але щось було не так. Тільки от що.

- Молодець. Тепер спробуй підняти руку…

- Чудово. Тепер іншу.

- Відмінно. Тепер, згинай ногу…

Кожна команда мага знаходила відклик у створінні.

Адаптація штучної душі відбулася непогано.

Створіння ще не могло ходити, але вже впевнено сиділо.

Маг був задоволений. Шикарний гомункулус. Просто шикарний.

Великий, сильний, покірний.

Це вам не жалюгідна 12 дюймова дурня від Парацельса.

А це як-не-як класична методика.

І маг віддав цій практиці півжиття.

Намордувався добряче.

Людське сім’я, яке маг роками закопував у кінський та коров’ячий гній, вперто відмовлялося рости. І нарешті, коли він знайшов техніку магнетизації у «Opus Magmum» - все почало вдаватися…

Не те що б у Парацельса все було не так. Скоріше, багато було замовчено – для себе все знаю, іншим – тільки натякаю.

Щоб виростити живе потрібно дотриматись основного принципу втілення свідомості.

Саме так, свідомості.

Бо, Свідомість – це основна властивість світового логосу, втілена у відповідну придатну форму.

Відповідно, у тварин Свідомість втілюється із дуже обмеженою функційністю, а у людей  із дещо більшою…переважно.

Тому, потрібен був концентратор світового ефіру, субстанції, яка наповнює всесвіт, живить його і зв’язує невидимими потоками.

Райх називав таке оргоном.

Та то таке…

А подальше вирощування після інокуляції? Також все було проблемним.

Бо, єдиного чого потребував голем – це енергії, а не живлення кров’ю, як навчав Парацельс.

Все що завгодно, лише не кров. Бо з крові големи мали найгірші властивості – росли маленькими, злими та неймовірно тупими.

Таких уже потрібно було харчувати централізовано, на самоплив кровожерних монстрів залишати було неможливо.

Проте і такі гомункулуси мали попит. Як жертовні істоти.

Жертва гомункулуса, істоти без почуття болю, бажань давала максимальну концентрацію життєвої сили, яка вихлюпувалася на жертовник  несучи вищим істотам, елділам, прохання, які практично завжди вдовольнялися.

Практично завжди.

Натомість, поодинокі варвари, які досі намагалися приносити у жертву реальних людей - максимум добивалися того, що на них звертали увагу елділи  вкрай розлючені, які замість живильної та чистої життєвої енергії отримали відразливий коктейль із болю, образи, гніву-страху, який був до вподоби хіба якимось найнижчим демонам, котрі крім жахливої смерті та хвороб запропонувати у принципі нічого не могли.

Іншими словами, людські жертви годилися лише, щоб завдати шкоди і собі і тому на кого ворожили.

Натомість, гомункулуси давали магам найширше поле для маневру…

Маг усміхнувся.

Голем також спробував розтягти свій беззубий рот у подобі посмішки.

Маг зареготав.

Вважалося, що гомункулус мав знання про все на світі і міг відкрити магу таємниці як буття, так і безмертя та багатства.

Та це і близько не було правдою.

Насправді, це були ляльки без мізків та коріння.

Затративши досить часу цим створіням можна було прищепити сякі-такі вміння, але мотивувати їх було нічим.

Матеріал з якого було виготовлено голема була глина, як і людей, до речі. Тільки у людей глиносилікати обростали бактеріальним слизом на гідроксилапатитових структурах.

Бактерії голему заміняли органосилікатні структури, які невігласи вважали сирим філософським каменем.

Це не було дивним, бо големи відновлювали структуру, наподобу як рідкокристалічний Термінатор – ефектно та ефективно.

Шматки плоті големів завжди були у цілителів та на продаж у різних купи-продаїв.

Особливої цілительної сили вони не мали, але будучи збагаченими основними біогенними елементами при довгостроковому вживанні виказували явно позитивний ефект, щось типу біодобавок мінералів.

Тому, відпиляти шмат від голема було чимало охочих.

Тим часом голем прийшов до тями, якщо так можна сказати про істоту без бажань, без свідомості, а лише із чітко визначеним набором алгоритмів-рефлексів.

Голем повільно підвівся і застиг нерухомо.

Маг зчудувався. Для того щоб встати, потрібно було задіяти сотні різних алгоритмів, скоригувати із центром стабілізації положення тіла, за що у людей відповідає вестибулярний апарат.

З одного боку, голем був повністю готовим, базовы алгоритми записані на кристал, який було імплантовано у створіння. Але ж повної активації маг ще не виконав?

Можливо це через кристал, який був нестандартно великим і банально не підходив звичайним лялькам.

Маг здвигнув плечами та витяг активаційний артефакт. Зняв металічну покривку, розкрив антенти – одну заземлив, встромивши у землю, а інший підняв доверху. Маг почекав доки потоки ефіру поплинули, притягнуті металічними обкладками у слюдяні пластину мусковіту. Артефакт почав заряджатись. Маг бачив ці ефірні потоки на відміну від звичайних людей. Він уважно спостерігав як мусковітний шар засинів, заповнившись статичним зарядом. «Подумати тільки – ще недавно цю слюду використовували виключно як матеріал для віконних шибок».