Частина 4

***

Йшов третій день шляху до Королівської Гавані. Король наказав розбити табір, щоб усі могли відпочити. І справді, втомилися і вершники, і пасажири карети. Я благала батька дозволити мені їхати верхи, а не в кареті. Після тривалих суперечок він усе ж дав свій дорогоцінний дозвіл. Звісно, королеві та моїм сестрам це не сподобалося. Сансі — тому що "леді не личить їхати поряд із гвардійцями", а Ар'ї — тому що вона теж хотіла їхати, як я, але через свій вік їй не дозволили. Та що я могла вдіяти? Я не хотіла їхати в кареті, як вони. Не те щоб мені не подобалося товариство жіночої королівської свити, просто не хотілося пропускати все найцікавіше. Адже головними збирачами пліток не є жінки. Я спокійно розмовляла з деякими гвардійцями й знаменосцями. Також я знайшла цікавого співрозмовника в особі Сандора Клігана. Так, він був небагатослівним, але куди кращим за принца Джофрі чи самозакоханого Джеймі Ланністера. З лордом Тиріоном мені так і не вдалося поспілкуватися. Коли він прийшов висловити свої співчуття щодо Брана, ми не говорили. А решту часу він проводив або у своїх покоях, або в борделях.

На моє велике здивування, я часто думала про сіра Джеймі. Після нашої нічної розмови на галявині ми не спілкувалися, лише зрідка зустрічалися поглядами. Єдиний раз він сказав мені кілька слів, коли вибачався, перш ніж піти. Тоді він назвав мене на ім’я, дивлячись прямо в очі й нахабно посміхаючись. Дуже хотілося стерти цю усмішку з його обличчя, але я не могла відповісти йому різкістю у присутності короля. До речі, нам дозволили взяти наших вовчиць із собою. І цей дозвіл дав саме король, за що я була йому дуже вдячна. Королева знову протестувала, аргументуючи це небажанням бачити "цих брудних псів" у Червоному Замку. Але слово короля явно було вагомішим за її.

Нарешті відпочивши, я вирішила піти прогулятися з Луною. Проходячи повз річку, я почула голос сестри. Вона тренувалася на палицях, ніби на мечах, із якимось хлопчиком, здається, Мікою. Поруч із сестрою крутилася Німерія, намагаючись привернути до себе увагу господині, яка була занадто зайнята "битвою". Я спостерігала за успіхами сестри у фехтуванні з певним захопленням. І я навіть не помітила, як із-за високих кущів, гордо крокуючи під руку з кронпринцом, вийшла Санса. Не сперечаюся, ці голубки виглядали досить гарно, але без нахабності Джофрі було б краще.

- Твоя сестра? — спитав Джофрі у Санси.

- Так, мій принце, — з опущеним поглядом відповіла Санса. Як же це дратує. Чому не можна відповідати, дивлячись прямо в очі? Їй точно потрібно набратися сміливості.

У цей момент Ар'я озирнулася на сторонні голоси, і Міка вдарив її уявним мечем по руці, імітуючи поранення. На її гучне "ой" обернувся принц і вдягнув маску захисника, яка, до слова, абсолютно йому не пасувала. Але він хотів справити враження на свою даму, тож його поведінка була зрозумілою.

- Хто ти, хлопче? — із фальшивим інтересом спитав Джофрі.

- Міка, мілорде.

- Він син м'ясника, — подала голос моя сестричка.

- Він мій друг! — чітко сказала Ар'я. Мені завжди подобалася її, так би мовити, зухвалість. Вона могла постояти за себе та своїх близьких, якщо це потрібно було.

- Син м'ясника, який мріє стати лицарем? Цікаво. Ну ж бо, підніми свій меч і покажи, на що ти здатний, — заявив принц, дістаючи меч із піхов.

- Мілорде, Ар'я сама попросила потренуватися з нею, до того ж це звичайна палка, і... — бідний хлопець не встиг договорити, як його перебили.

- Я твій принц, а не лорд. І я наказую тобі підняти меч. Ти вдарив сестру моєї дами і маєш за це відповісти, — Джофрі приставив лезо меча до щоки хлопця. Ні, це треба зупинити.

- Мій принце, немає сенсу витрачати свій час на хлопчину. Краще йдіть далі гуляти з Сансою, — якнайм’якше намагалася сказати я, щоб не розлютити принца ще більше.

- Не втручайтеся в чоловічі справи, леді Ліанно. Хлопчина понесе покарання, яке йому призначено, — сказавши це, він почав повільно проводити лезом по щоці бідного Міки, залишаючи глибокий поріз.

Я не витримала і пішла по допомогу, адже сама б не впоралася. Йдучи, я почула злі крики Джофрі та безпорадної Санси, а також гарчання вовка. Повернувшись до річки вже з двома гвардійцями, я побачила принца, який лежав на траві, його рука була в крові. Санса сиділа біля нього, мало не плачучи. Але мене насторожило, що я не побачила ні Ар’ї, ні Німерії.

У результаті подальших розбірок король наказав стратити двох вовчиць, що залишилися, оскільки Німерія втекла. Почувши це рішення, я розлютилася, а пізніше вибухнула істерикою. Я дізналася від одного з гвардійців, куди відвели Леді та Луну. Прийшовши туди, я побачила батька, який якраз хотів занести клинок над вовчицею Санси. Почувши мої схлипування, він озирнувся.

- Ти маєш бути в наметі з сестрами, — суворо сказав батько.

- Дозволь попрощатися з Луною, — придушуючи нову хвилю сліз, попросила я. За цей час Луна стала для мене більше ніж просто улюбленицею. Вона стала справжнім другом. Луна відчула мій сум і заскімлила, дивлячись на мене. Я лише присіла й міцно обійняла її. — Чому він повірив Джофрі? Він же брехав і навіть не почервонів. І король це розумів. Чому ж він наказав стратити вовчиць?

- Бо Джофрі — його син. До того ж Серсея ніколи б не пробачила такого поступку, ти це чудово розумієш.

- Дозволь мені відпустити їх, — сказала я, дивлячись на батька заплаканими очима.

- Люба, я сам хотів би їх відпустити, але не можу. Я мушу виконати наказ короля. — Він хотів сказати ще щось, але я його перебила.

- Можна я страчу Луну? — Я побачила здивований погляд батька. — Нехай вона помре від руки своєї господині. Я впевнена, вона все розуміє й пробачить мене.

Батько просто простягнув мені другий клинок. Він дав згоду. З очей зрадливо полилися сльози. Я не можу просто так убити символ нашого дому. Я не можу просто так убити свою улюбленицю. Я не можу просто так убити друга. Але це потрібно зробити.