Частина 3

Я різко підвелася зі свого місця. Тінь від каптура чоловіка закривала його обличчя, і я не могла визначити, хто він. Вперше страх так міцно огорнув мене. Луна загарчала, готуючись у разі потреби захищати свою господиню.

- Хто ви? — намагаючись приховати тремтіння в голосі, запитала я.

Замість відповіді чоловік просто зняв каптур. Переді мною стояв сір Джейме Ланністер, той самий королівський гвардієць і за сумісництвом один із братів королеви. Той самий Царевбивця, про якого говорили всі Сім Королівств.

- Сподіваюся, що на ваше запитання я відповів, — із нахабною усмішкою сказав чоловік.

- Навіщо ви пішли за мною? — спопеляючи його поглядом, задала я наступне питання, яке мене цікавило.

- Мені було цікаво, заради чого ви збрехали королеві й своїй матері, — з нудьгуючим виглядом сказав він. — Чесно кажучи, я розчарований. Ви проміняли шикарний бенкет на якусь галявину і пса.

- По-перше, це не пес, а лютововк. По-друге, ви розчарували мене не менше. Упустити можливість повеселитися, щоб простежити за якоюсь дівчиною? Одне з двох: або ви надто дурний, або у вас був вагомий привід зробити це.

На його обличчі заграли жовна. Невже я зачепила його за живе, назвавши дурним? Хоча я не прямо сказала, а припустила. Це багато чого змінює.

- Ви не просто якась дівчина, ви донька Хранителя Півночі. Особи, подібні до вас, досить цікаві. Але ви, юна леді, стали винятком.

- А якби я просто пішла до своїх покоїв, ви б і там за мною стежили? — роздратовано запитала я.

- Якби ви пішли до своїх покоїв, я б навіть не подумав іти за вами, — усміхаючись, сказав Ланністер. — До речі, вас нічого не бентежить?

- Крім того, що я стою на галявині й розмовляю з малознайомим чоловіком, який стежив за мною, нічого. А вас бентежить щось? — удаючи невинне ягнятко, сказала я. Зізнаюся, мені подобається ця розмова.

- Я досі не знаю вашого імені, — роздратовано закочуючи очі, сказав чоловік.

Мені сподобалося, що я змогла вивести його із себе. Боги, раніше я засуджувала Сансу за її вміння діставати людей, а в підсумку сама так роблю. Гаразд, мені не соромно.

- Не думала, що вам буде цікаво дізнатися моє ім'я.

- Ви представитесь чи ні? — з ледве стримуваним гнівом запитав він.

На його емоції мені хотілося лише хитро посміхнутися. Але я уявила, наскільки дурно це виглядало б, тому холодно сказала, немов відрізала:

- Ви обов’язково почуєте моє ім’я, але не сьогодні. Добраніч, сір Джейме.

- Дивно, що ви не знаєте мого прізвиська, — насмішкувато сказав чоловік.

- Помиляєтесь, я його знаю, просто волію не говорити. Скоріше за все, вам неприємно це чути, адже в такі моменти ви згадуєте причину його появи.

- Зізнаюся, що здивований вашою тактовністю.

- Не варто дивуватися. Ще раз добраніч, сір Джейме.

Після цього я просто пішла разом із Луною, залишивши чоловіка самого. Музика все ще грала, а це означало, що бенкет триває. Нехай веселяться, поки можуть, адже Зима близько.

***

Вранці мене розбудив наполегливий стукіт у двері. Дивно. Якби це була служниця, вона б спокійно зайшла і розбудила мене. Кому настільки необхідно турбувати мене з самого ранку? Поки я розмірковувала, стукіт усе ще тривав.

- Хто там?

- Санса Старк власною персоною, — роздратованим тоном сказала моя улюблена сестричка.

- Боги, заходь уже, якщо це ти.

У кімнату сердито влетіла Санса. Злий погляд, важке дихання. Вона надто поспішала й була розлючена на мене, бо я довго не відповідала.

- Ти взагалі знаєш, котра година?

- Мені все одно, я хочу спати, — незадоволено пробурмотіла я, сподіваючись повернутися до сну, але Санса була наполегливішою.

- Уже майже полудень. Тебе не було на сніданку. Батько хвилюється.

Цієї фрази було достатньо, щоб я схопилася з ліжка й почала збиратися. Лінсі знову не було. Зізнаюся, я почала за неї хвилюватися. Обов’язково спитаю у її подруг, куди вона поділася. Швидко привівши себе до ладу, я попросила сестру відвести мене до батька. Він сидів у своєму кабінеті, явно над чимось розмірковуючи.

- Батьку, ти хотів мене бачити? — Якнайтихіше спитала я.

- Звісно, хотів. І не лише бачити, а ще й поставити кілька запитань. Дозволиш? — Мені не сподобався суворий тон батька. Може, щось сталося? Чи справа в мені?

- Звісно, питай.

- У тебе все гаразд? Кет казала, що ти рано пішла з бенкету. — Після цієї фрази суворий тон змінився усмішкою. — Мені можеш не брехати.

- Я хотіла відпочити від шуму і вирішила разом із Луною піти до мого місця, — брехати батькові не було сенсу. Він розумів, коли я казала правду, а коли ні. Та й обманювати його особливо не хотілося.

- Я бачив Джеймі Ланністера, який ішов із тієї галявини. Він був там із тобою?

Ось тут я завмерла. Брехати знову ж таки не хотілося. Але і реакцію батька на правду я передбачити не могла.

- Ліанно, тільки не бреши мені, прошу. Це дуже важливо, — батько знову став серйозним. Отже, справді важливо.

- Так, він прослідкував за мною. І ми просто поговорили. Він навіть не зміг би нічого мені зробити. Поруч була Луна, а в нього навіть клинка з собою не було.

- Не розмовляй із ним більше. Навіть не дивись у його бік. Він дуже небезпечна людина, Ліанно. Тим більше Джеймі...

Батько не встиг договорити, як я перебила його:

- Царевбивця? Так, він виглядає небезпечним і страшним. Але ти не знаєш, чому він убив Божевільного Короля. Ти не знаєш основної причини такого вчинку.

- Тільки не виправдовуй його, — закочуючи очі, сказав батько.

Я хотіла додати ще тисячу аргументів, але, побачивши суворий вираз його обличчя, він лише строго сказав:

- Закриємо цю тему. Я хотів поговорити з тобою про одну пропозицію Роберта.

Мені не почулося? Поговорити зі мною про пропозицію короля? Моєму здивуванню не було меж.

- Чому саме зі мною? Чому не з мамою?