Частина 2

***

Черговий урок із Септою Мордейн нарешті завершився. Втомлена, я вийшла зі своєї кімнати. Але моя втома не завадила мені помітити Ар’ю, яка бігла коридором.

- Заради Старих і Нових Богів, Ар’є, куди ти так поспішаєш? – здивовано запитала я у сестри.

- Батько з братами повернулися, – кинула дівчинка, перш ніж втекти.

Я не розуміла такої реакції Ар’ї. Що могло трапитися? Може, з ними хтось приїхав? А якщо й приїхав, то хто? Питань було забагато. І тільки, пройшовши в головну залу, я зрозуміла причину раптової радості сестри. Біля каміна сиділи семеро лютововків. Чи зраділа я, побачивши їх? Звісно, так. Я з дитинства мріяла про лютововка, і нарешті моя мрія здійснилася. Від несподіваного приливу радості я застигла в проході, і тільки насмішкуватий голос брата вивів мене зі ступору:

- Ну чого ти завмерла, наче статуя? Проходь і вибирай собі вовченя, – радісно промовив Робб.

- Кожній дитині Старка дістанеться по лютововку, – спокійно додав Джон.

У той момент я задала йому німе запитання, на яке він відповів, взявши білого, як сніг, вовченя на руки. Я була безмежно рада за нього, але відповіла лише теплою усмішкою. Це доводить, що він теж Старк, як і ми.

Кожен обрав собі вовка. Але виникло питання: «Як назвати?» Робб назвав свого вовка Сірим Вітром – ім’я дійсно личило йому, адже він був майже повністю сірим і бігав по залі швидше за всіх, як вітер. Санса ж назвала свою вовчицю Леді – що було очікувано, адже це ж Санса. Ар’я дала своєму вовченяті ім’я Німерія на честь королеви ройнарів. Рікон вигадав своєму вовку дитячу, кумедну кличку – Лохматик. Бран довго думав, але зрештою назвав свого вовка Літом. Джон назвав свого Привидом – через білу, як сніг, шерсть і червоні очі, які виділяли його з-поміж інших.

- Ліанно, а як ти назвеш свою вовчицю? – запитала мене Санса.

Я вирішила назвати її Луною. Якщо піднести її ближче до джерела світла, її шерсть переливається сріблом, нагадуючи місячне сяйво.

***

У замку точилися серйозні приготування. Мама роздавала накази, а ми з Роббом не розуміли, що відбувається. Пізніше до нас приєдналася Ар’я, яка також нічого не розуміла.

- Що відбувається? – здивовано запитала я. – Чому всі так метушаться?

- Усе виглядає так, ніби до Вінтерфеллу їде король, – сказав Робб.

- Все правильно, Робб. Нещодавно до вашого батька прилетів ворон із листом про те, що король Роберт їде до Вінтерфеллу, – відповіла мати.

- Але навіщо? Зі слів батька, король ненавидить Північ через постійний холод, – зауважила Ар’я.

Я завжди дивувалася, як вона у своєму віці запам’ятовує такі деталі.

- Я сама не знаю, навіщо і чому. Вам би не завадило підготуватися до його приїзду, – з докором сказала мама. – Приведіть себе до ладу і накажіть приготувати одежі. Ми повинні прийняти наших гостей, як належить.

Перед зустріччю короля з його родиною батько захотів провести з нами серйозну бесіду. Я вже здогадувалася, що він скаже.

- Діти мої, я дуже вас прошу, поки Його Величність із родиною гостюватимуть у нас, забудьте про всі свої сварки. Хоча б на цей час я хочу бачити своїх дітей дружними. І ще – не вступайте в конфлікти зі спадкоємцями короля, пам’ятайте про відповідальність за свої слова і вчинки.

Мені не хотілося розчаровувати батька, тому ми з Сансою переглянулися, укладаючи перемир’я на ці дні. Після того, як усі дали слово, що не будуть сваритися, батько наказав виходити у двір.

Ми чекали королівську родину досить довго. На моє здивування, я навіть трохи змерзла, хоча на мені було тепле плаття з накидкою. Я вже хотіла поговорити з братом, але нарешті до головних воріт Вінтерфеллу під’їхав чоловік на коні у супроводі гвардійців. Це, мабуть, король Роберт – старий друг мого батька. У своїх розповідях він описував його як високого сильного воїна, який своїм молотом міг знищити будь-якого ворога за мить. Але зараз я бачила розжирілого чоловіка з густою бородою, яка закривала половину його обличчя.

Слідом за королем, також у супроводі гвардійця, до воріт в’їхав кронпринц. Я відразу глянула на Сансу. Моя сестричка не могла відвести від нього погляду. Все було очевидно – вона закохалася, і по вуха. Вона завжди мріяла про щасливе життя в столиці, одружившись із майбутнім королем Вестероса. Я ж не розуміла, чим її так привабив цей хлопець.

Після принца я побачила ще близько трьох десятків гвардійців і знаменосців, які гордо несли прапор королівського оленя Баратеонів, а також карету, в якій, ймовірно, була королева зі своїми молодшими дітьми та прислугою. Я почула тихий голос Ар’ї:

- А де Біс? – розчаровано запитала вона у Санси.

- Не могла б ти замовкнути? – невдоволено відповіла сестра.

- А не могли б ви обидві помовчати? – нагадуючи про прохання батька, сказала я дівчатам.

Далі мій погляд привернули королівські гвардійці. Статні чоловіки у золотих обладунках знімали шоломи, відкриваючи обличчя холодному повітрю Півночі. Я й не помітила, як загляділася на одного з них – молодого чоловіка із золотистим волоссям, який оглядав двір Вінтерфеллу, попутно киваючи комусь. Знову почувся голос Ар’ї:

- Це Джеймі Ланністер – брат-близнюк королеви.

Я була впевнена, що в цей момент Санса закотила очі й буркнула щось собі під ніс. Я лише мимоволі усміхнулася і не стала нічого казати Ар’ї, щоб не псувати ні їй, ні собі настрій.

Ми всі схилили коліно перед королем. Він незграбно зліз зі свого коня і швидко підійшов до мого батька. Лише одним рухом руки він наказав йому піднятися. За батьком піднялися й усі ми.

- Ти погладшав.

Отець лише усміхнувся, дивлячись на його живіт, і поглядом відповів: «Сам не відстаєш». Потім вони обійнялися, голосно сміючись.

- Нед, ми не бачилися дев’ять років? Що ти робив у своєму крижаному королівстві?

- Охороняв Північ для вас, Ваша Величносте. Вінтерфелл у вашому розпорядженні, – усміхаючись, відповів батько.