Частина 1

***

Чи важко бути мною? Задаючи це питання, я маю на увазі не ту дівчину, яка народилася в сім’ї торговця та кухарки. У цей момент я говорю про дочку досить поважних людей. Багато хто мріє бути людиною, яка носить відоме прізвище. Для більшості життя дочки лорда — це постійні розваги. Деякі лорди неабияк балують своїх дітей, даючи їм усе, чого вони бажають. Вони навчають їх жити лише для власного задоволення. Але пізніше доводиться відповідати за свої вчинки. Мене ж навчали цього з самого дитинства. У ранньому віці я вже знала, що таке відповідальність за свої слова та дії. Але мене не навчили тому, що потрібно бути відповідальною не лише за себе, а й за своїх близьких.

***

Я вже втомилася рахувати кількість випущених Браном стріл. Як сильно хлопець не старався, у нього все одно не виходило влучити точно в ціль. На моїй пам’яті було чимало його занять зі стрільби з лука, але це було найневдаліше. Якщо до цього був хоча б маленький прогрес, то зараз він наче випарувався. Після чергового промаху Брана я подивилася на Робба, ставлячи йому німе запитання: "Коли це закінчиться?", на що мій старший брат лише усміхнувся, продовжуючи спостерігати за хлопцем. Хоча ми з Роббом і народилися в один день, він був старший на кілька хвилин, і тому постійно дражнив мене, називаючи молодшою сестричкою. Спочатку мене це дратувало, але згодом я звикла. Багато хто називав нас близнюками, але ми абсолютно не були схожі. Якщо в ньому чітко виділялися риси Таллі, то в мене — риси Старків.

До Брана, як і до всіх своїх братів, я ставилася лише з теплотою. Так, були дрібні сварки, але зрештою ми завжди мирилися. Бран знає, що в будь-якій ситуації може прийти до мене за підтримкою. Найчастіше він приходив, коли мама черговий раз сварила його за лазіння по стінах. До слова, лазити в нього виходить чудово. Здавалося, що у свої десять років він знає Вінтерфелл краще за будь-кого. Батько, побачивши сина, який лазить по стінах, жартома порівняв його з білкою. Звісно, його сварили та забороняли займатися таким небезпечним ділом, але переконати хлопця ніхто не міг. Урешті-решт батько припинив його сварити, але мама не могла заспокоїтися. Її можна зрозуміти — вона переживає за сина. Адже в один момент щось може піти не так, і він просто втратить життя. Я вже не пам’ятаю, скільки разів він давав їй обіцянку не лазити по стінах. Одного разу він навіть поклявся, що не буде цього робити. Але коли дізнався, що свою клятву обов’язково треба виконувати, повернувся до обіцянок.

Мені вже було шкода і лука, і Брана. Джон, намагаючись мотивувати хлопця тренуватися далі, тихо сказав:

- Продовжуй, батько дивиться. — Подивившись на балкон, я побачила наших батьків — Еддарда та Кейтілін Старків.

Батько дивився на нас своїм холодним, але по-своєму добрим поглядом. Незважаючи на сувору маску лорда-хранителя, він із особливою теплотою ставився до своєї сім’ї. Я мимоволі усміхнулася, згадуючи, як батько розповідав нам багато історій про наш рід, а також про битви, у яких він брав участь.

Перевівши погляд на маму, мій настрій різко погіршився. Її суворий погляд був зрозумілий без слів. Дивлячись на неї, я розуміла, що зараз повинна не спостерігати за Браном, а сидіти на уроці шиття разом із Сансою. Ар’я бігала десь на подвір’ї, пропускаючи заняття, так що до неї у мене претензій не було.

З матір’ю у мене досить напружені стосунки. Вона ніколи не схвалювала мого інтересу до, так би мовити, "чоловічих захоплень", тому що я "леді й повинна поводитися належним чином". У приклад вона завжди ставила Сансу. Нею вона справді пишалася, а ми з Ар’єю були для неї ніби покаранням через наш складний для неї характер. Але що я можу зробити, якщо мені нецікаві ні шиття, ні танці, ні співи? У мене все це виходило чудово, і септа часто мене хвалила, але стрільба з лука здавалася мені набагато цікавішою. І мої очікування щодо цього заняття повністю виправдалися. Я просто благала батька дозволити мені навчатися стрільбі. Спочатку він чинив опір, але в цій битві характерів я виявилася переконливішою. У підсумку він показав мені одне місце, де я могла практикуватися, не боячись бути поміченою. Звісно, це було таємницею від матері. Про це місце знали тільки батько та Джон. Другий іноді приходив до мене, розважаючи розмовами.

В очах інших людей Джон був байстрюком, але для мене він точно такий самий брат, як і Робб, Бран та Рікон. Мене ніколи не турбувало те, що у нас із Джоном різні матері, адже батько у нас один. З дитинства ми були досить близькі. У нас навіть сформувалася своя міні-компанія: я, Робб і Джон. Ми ніколи не були порізно. Якщо сварилися, то майже одразу мирилися. Усі наші витівки завжди були спільними. Коли щось ставалося, ніхто навіть не питав: "Хто це зробив?". Усі у Вінтерфеллі знали, що це наша справа. Згадуючи все, що ми витворяли, мені було щиро шкода тих, хто це терпів. І було шкода Джона, якому особливо перепадало від моєї матері. Ні для кого не секрет, що вона його терпіти не могла. В принципі, її можна зрозуміти. Просто уявіть: ви щодня бачите плід невірності свого чоловіка. Не кожна жінка витримала б таке. Але сувора Кейтілін Старк була терплячою заради свого чоловіка, який дбав навіть про байстрюка.

Повністю занурившись у свої думки, я й не помітила, як Бран почав бігати за Ар’єю, щось кричачи їй навздогін. Робб і Джон, які стояли поруч зі мною, зігнулися від сміху.

- Чому ви смієтеся? — здивовано запитала я.

Замість відповіді я отримала нову хвилю сміху від братів. Першим більш-менш заспокоївся Джон.

- Ну, хоч ти поясни мені, у чому справа.

- Просто Ар’я трохи перевершила Брана у стрільбі з лука, сама подивися, — сказав він, показуючи на мішень.

І справді, Ар’я зробила чудовий постріл прямо в "яблучко". У неї точно є талант.

- Ар’я надто схожа на тебе в дитинстві, — все ще сміючись, сказав Робб, — ти погано на неї впливаєш, сестричко.

- Ой, не треба зараз брехати, — заперечила я. — У її віці я була найспокійнішою істотою у світі.