Гойдалка — вбивця

Я була звичайною студенткою. Але, чомусь, мене обрали. Для чого? Не скажу.   Дослухайте історію до кінця.

   Перший семестр першого курсу я жила в гуртожитку. І це був жах. Одна ванна на поверсі, холодно, брудно, про свою сусідку взагалі мовчу. Тому, з початком  другого семестру, я вирішила знайти квартиру. Недорогу, головне вшитися  з гуртожитку. Я переглядала всі сайти, розвісила оголошення по універу ( може, з кимось зняла б, було б дешевше ). Але мені не щастило. На сайтах нормальні квартири були занадто дорогі, а з нижчою ціною - гірші за гуртожиток. Тому я втратила надію. Але новий день новій можливості, чи не так?

      Прокинувшись  зранку, як завжди не виспаною через хропіння моєї сусідки, я провела звичайний ранок студентки - першокурсниці. Ванна, одяг, книжки, двері, вулиця, двері, аудиторія і перша пара. Коли я стояла на перерві, втупившись в телефон, мене хтось вхопив за плече.  

—Fuck! - вигукнула з несподіванки.  

—Сорян, не хотіла тебе налякати.

—Чого тобі?
—Я бачила твоє оголошення, - незнайомка помахала в повітрі моїм надрукованим оголошенням. - Тобі ще потрібна квартира?
—А в тебе я пропозиції?
—Є. Я маю квартиру. Тут недалеко. Дві зупинки автобусом від універу. Двокімнатна. Ванна, кухня. Кімнати досить просторі, тому ти не будеш жити в комірчині. Дорого з тебе брати не буду.  
Я подивилася на неї, обдумуючи, погодьтесь, дуже вигідну пропозицію.

—Ти взагалі хто? - спитала я, можливо трішечки грубо. 
—Точно. Я Аліна. Вчуся в іншій підгрупі. 
—Ой, - зніяковіла я. - Вибач. Ніякої памʼяті на обличчя. Я Оля. 

Коротше кажучи, ми про все домовилися, і за тиждень я переїхала до неї. Моя кімната і справді була простора. Вона була світла через вікно, вигляд якого виходив на внутрішній двір, також був балкон. У кімнаті не було нічого особливого: диван, на якому я  спала, тумбочка, невеличка шафа для одягу, а під вікном стояв письмовий стіл з маленькою лампою, а  до нього був присунутий стілець.

—Ну, як тобі?
—Це набагато краще ніж гуртожиток!
До вечора я розклала всі речі, і сіла вчитися. Але вікно постійно мене відволікало. Врешті решт, відклала зошит і підійшла до вікна. Внутрішній двір мав досить незвичайний вигляд. Такі вже мало де можна побачити. З усіх боків оточений будинками, дерева завивають в унісон із вітром, на кущах тремтить листя. Але мою увагу привернула самотня гойдалка, яка скрипіла у такт вітру.

—Будеш їсти?       
Я аж підскочила з несподіванки. У дверях я побачила Аліну.

—Вибач, я не хотіла тебе налякати. То ти будеш їсти? 
—Еее… так. Слухай…А, що це за гойдалка у дворі? - спитала я, задумливо граючись перснем на пальці. 
—Чому тобі цікаво? Зазвичай люди не цікавляться гойдалками. 
—Не знаю… Просто вона ніби випроміняє сум, похмурість і самотність. 
—Ця гойдалка має таку собі історію, - зітхнула Аліна. 
—Що за історія?
—Рік тому, хлопчик з будинку навпроти, вийшов погойдатися на гойдалці. Всі бачили як він на ній гойдався аж до неба, усміхався…Але він так не вернувся  додому. Увечері його знайшли мертвим на гойдалці. 
—Що? Але що з ним сталося?
Ніхто не знає. Він був абсолютно здоровим. Нічого раптового з ним також не сталося. Робили розтин і нічого не знайшли.  Поки  гойдався, він записував голосове своєму другові. Але теж нічого не могли дізнатися. Спершу він щось говорив, а далі чути тільки скрип гойдалки.  
І запалала тиша. Така тиша западає між людьми, які щойно говорили про щось сумне.  Нарешті Аліна, із зітханням підвелася з дивану і розірвала тишу. 

—Я йду замовлю щось поїсти. Макдональдз тебе влаштує?
—Ееее… Так влаштує. 
—Що тобі взяти?
—Вибери на свій смак. 
Я не могла перестати думати про гойдалку. Я вдивлялась в неї доки в очах не зарябіло. Я повернулась до книжок, треба було на зарубіжну прочитати «Ловець у житі».  Доки я згадувала минулі події книжки, я почула голосний скрип. «Напевно хтось катається на гойдалці, або вітер посилився», подумала я тоді. Я відклала книжку і заглянула у вікно… і аж ахнула від подиву. На гойдалці нікого не було, а вітер вщух. Гойдалка була спокійна. А далі я зрозуміла що звук іде не з вулиці. Його було занадто добре чути, як на закриті вікна. Я нашорошила вуха, щоб почути звідки йде звук. Я підійшла до диван, і до мене дійшло, що звук іде з мого телефону. Я ковтнула слину, і тремтячими руками взяла його. В телефоні був відкритий  «Телеграм ». На екрані світився невідомий номер, який я вперше бачила, і голосове повідомлення з якого і йшов дивний скрип. Я намагалася вимкнути голосове, але не могла.  Воно продовжувало грати. Поки я безладно тикала пальцем у екран, у дверях моєї кімнати спалахнуло світло. Що за… -  я підвела голову і побачила вогник світла, який нагадував мені Привида Минулого Різдва із « Різдвяна пісня в прозі». Вогник повільно підплив до мене. 

—Хто ти?  -  спитала я тремтячим голосом. 
— Це на важливо. Найголовніше, це те, що ти - обрана. 
—Для чого?
—Побачиш, - він легенько взяв мене за руку. Її почало поколювати, ніби від струму, а перед очима почалися спалахи. Я заплющила очі в надії, що все це закінчиться коли я їх розплющу. Але коли я їх розплющила, я була на вулиці.   Збоку від мене все-ще витав вогник, а переді мною стояла гойдалка, на яку щойно хвацько застрибнув якийсь пацан. А потім я зрозуміла, що не просто якийсь… 
—То був я, - почав вогник,- того дня на гойдалці. Я гойдався, все було добре доки, гойдалка не почала мене розгойдувати до напівсмерті. Вона гойдала мене аж до неба, ніби ожила. А потім її ланцюги почали обгортати мою шию. Врешті я перестав дихати. Через три години мене знайшли батьки, вже блідого і холодного. 
—Але чому? - сказала я похололими губами, переводячи погляд з вогника на хлопця, якого вже почала розгойдувати гойдалка. - Гойдалка не може вбити. Вона ж не жива. 
—Можливо ця проклята. Це єдине пояснення.  
—Чому ти  обрав мене, щоб це розказати?Чому не когось з рідних?
—Не я обираю. 
—Що це означає?
—Час прокидатися, - протягнув вогник. 
—Що? - спантеличилась я. 
—Час прокидатися… - вогник вишкірив зуби. Перед очима все почало крутитися. Будинки, дерева, кущі, вогник, гойдалка…все перетворилося на розмазану фарбу. Здалеку я чула що хтось кричить: « Прокидайся, прокидайся!». Я заплющила очі  боячись, що мене знудить.  Звуки були нестерпні, здавалося що з вух зараз піде кров. Але раптом звуки припинилися. Я розплющила очі. Мій погляд вперся в стіну моєї кімнати. Аліна нависла наді мною і торсала за плече. 
—Що з тобою? - стурбовано запитала вона. 
Я напевно просто задрімала над книжкою, - сказала я відклавши книгу, яка лежала в мене на грудях. 
—Макдональдз вже приїхав. Ходімо їсти.   
Ми вийшли з кімнати, і в той же момент спалахнув самотній вогник, повисів у повітрі і вилетів у зачинене вікно.