Сцена 2. Гоголь та Ноздрьов.

Ноздрьов після розмови з Чичиковим пояснюється з Гоголем.

(Гоголь на сцені один, ходить і тихо говорить сам із собою, сідає на стілець, сумно задумавшись і підперши голову рукою, мовчки жестикулює).

ГОГОЛЬ. Адже я хотів зобразити все правдиво. Щоб було смішно, щоб через сміх над вадами суспільства лікувати його хвороби. Адже я хотів, щоб безсмертними стали мої твори, а не їхні негативні персонажі. Я ж думав, що вони відійдуть у минуле разом з епохою. А вони живуть і процвітають.

(Входить Ноздрьов і голосно говорить).

НОЗДРЬОВ. Ба, ба, ба… чи це ти, любий друже? Давно не бачив тебе. Ото добре, що знайшов. Хотів поговорити з другом. (Розв'язно обіймає Гоголя і плескає його по плечу.) Ну, привітай мене – справи мої суцільно погані. Зовсім грошей нема, все програв. Геть усе! Кишені пусті. Їй-богу! Ти не повіриш, так пиячили вчора з приятелями, що вже й не пригадаю, де й був… ох, і гулянку ми закотили вчора… вдалася на славу. Пам'ятатимуть Ноздрьова довго. Шкода, що тебе не було. От істинно кажу – шкода, що тебе, брате, не було. А то б ми… ох!

ГОГОЛЬ (відсувається). Покірно прошу не плескати мене по плечу. Не люблю-с.

НОЗДРЬОВ. Ох ти, який ніжний. Який став недоторканий. Ну, пробач… пробач. Не ображайся на своїх.

ГОГОЛЬ. Що ви хотіли, шановний?

НОЗДРЬОВ. Що я хотів? Начебто сам не знаєш… Мені Чичиков розповідав про тебе і про твої клопоти. От я й прийшов. Він, звичайно, шахрай і негідник, але справу свою знає. Це я тобі говорю! Він ніколи нісенітниці не скаже, завжди тільки правду. Точно. Я його послухав… та й здивувався. Він мені, однак, таке розповів, що я йому зовсім не повірив. Адже він збреше та оком не моргне, такий шахрай. Я вже його знаю як облупленого. Як чесна людина говорю, що знаю.

ГОГОЛЬ. І що ж таке вам сказав Чичиков?

НОЗДРЬОВ. Він каже, що ти хочеш призначити мене до війська. Чи це правда? Він, звичайно, дуже хитрий шахрай, але сам таке вигадати не міг. Тож як?

ГОГОЛЬ. Що за безглуздість? Як вам, добродію, могло таке на думку прийти? Ото ще фантазія…

НОЗДРЬОВ. Не знаю вже того, фантазія чи ні… тільки він сказав, що автор тобі хоче зробити гідну пропозицію. Бо ти, Ноздрьов, є поважна і рішуча людина. Кан-ди-да-тура…

ГОГОЛЬ. Що за нісенітниця?

НОЗДРЬОВ. Чому ж нісенітниця? Саме так він і сказав, що ти хочеш мені запропонувати найголовнішу посаду у війську. Не менше, в жодному разі. Я ж йому й повірив. Я ж його змалку знаю. Адже він дуже чесна людина. Я йому повірив. Каже: «Держава у небезпеці. Тільки тобі, пане Ноздрьов, і можна довіряти. Рятуй!» Істинно так і сказав. Їй-богу! То я готовий. Врятую, коли треба.

ГОГОЛЬ. Ви, пане, зранку вже встигли винця скуштувати?

НОЗДРЬОВ. Ні-ні, не маю такої традиції. Ані краплини.

ГОГОЛЬ. А я чую… як наче запах. Заспокойтесь, нічого такого я Чичикову не казав.

НОЗДРЬОВ. Як не казав? Б’юся об заклад, що брешеш. По очах бачу… Ось сам запропонував, а тепер пішов назад п’ятами. Ех, ти! Так не можна. Свинтус ти за це… А я ще хотів тебе в гості кликати… Ех…

ГОГОЛЬ. Не бажаю я до вас у гості, зовсім не бажаю.

НОЗДРЬОВ. Що ж це таке виходить? Чичиков мене все-таки надув? От мерзотник! А я ж йому, як рідному... Ось казав я вам усім, ви тільки пригадайте, що Чичиков іноземний шпигун і хоче увезти дочку губернатора. А ви всі тільки очі витріщали... А воно тепер ось як обернулося. Звідки його тільки до наших країв принесло?

ГОГОЛЬ. Це вас, добродію, понесло... невідомо куди.

НОЗДРЬОВ. Слухай, Миколо, їдьмо до мене, ти маєш неодмінно їхати до мене… Я тобі моїх собак покажу і коней.

ГОГОЛЬ. Навіщо це? Навіщо мені ваші собаки?

НОЗДРЬОВ. Як це навіщо? У мене ж чудові собаки. Я їх люблю! Ось як тебе люблю! (Намагається обійняти та поцілувати Гоголя.) Їдьмо.

ГОГОЛЬ. Та не треба так обійматися, і цілуватися зовсім ні до чого.

НОЗДРЬОВ. Як ні до чого? Я ж тебе люблю! Ти неодмінно маєш побачити моїх собак. У мене таке щеня з'явилося! Ух ...! Як побачиш – не захочеш випускати з рук! Порода!

ГОГОЛЬ. Я не цікавлюся собаками, дозвольте повідомити.

НОЗДРЬОВ. Їдьмо, їдьмо, будеш задоволений. Щодо війська вже й не питаю, Бог із ним, сам уже не хочу. А цуценя моє породисте – не віддам ні за що, хоч як проси… тільки через банчок. Виграєш – буде твоє. Або нумо змінюватись на щось. Що ставиш проти мого цуценя?

ГОГОЛЬ. Що ж ви хочете?

НОЗДРЬОВ. Став посаду… найголовнішого командувача у війську. Не бійся, я впораюсь, якщо буде потреба. Я вмію командувати, дуже добре. Бувало, як вийду на площу, як скомандую всім, хто там є: «Стр-рунко стояти, ор-рли!» Так усі й стоять у фрунт – усі, хто є на майдані. Ось так. У мене не граються у забавки...

ГОГОЛЬ. Немає в мене таких повноважень, призначати вас будь-ким. Не можу. Як ви не можете цього зрозуміти?

НОЗДРЬОВ. Ех, ти! А ще автор називаєшся... нічого ти не можеш. Навіть такої дрібниці для старого друга. Що ж тобі то варте? Пером по паперу поводити туди-сюди, і все, справу зроблено. Невелика ж праця... А я тебе ще братом називав. Ех ... Ну, годі, не хочеш щеня, давай зіграймо.

ГОГОЛЬ. Я в карти не граю.

НОЗДРЬОВ. Ну, не хочеш у карти грати, то купи в мене щось.

ГОГОЛЬ. І купувати у вас я нічого не буду.

НОЗДРЬОВ. Ну, шаблю купи або кинджал. Відмінної якості. Не хочеш шаблю, купи рушницю. У мене є стара, але можна почистити. Трохи іржава, але то нічого… У мене цієї зброї будь-якої повно. Вся стара, але можна почистити. Продаю добрим людям, чого їй в хліві валятися.

ГОГОЛЬ (роздратовано). Не хочу, не треба.

НОЗДРЬОВ. Ну, ти добрячий хитрун! Це я тобі відверто кажу, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому.