Сцена 1. Гоголь та Чичиков.

Чичиков та Гоголь сперечаються між собою про історичну роль літератури Гоголя та про долю його персонажів. Чичиков починає дискусію ввічливо, із претензією на особливе знання, потім переходить на нахабний тон та фамільярне спілкування. Гоголь неспроможний зрозуміти значення своїх персонажів та їх живучість за сучасних умов.

(Входить Чичиков, звертається до глядачів).

ЧИЧИКОВ. Милостиві панове, дозвольте представитися! (Робить уклін глядачам.) Чичиков! (Манірно розкланюється.) Павло Іванович! (Ще один уклін.) Бізнесмен… підприємець… (Сідає на стілець, недбало розкинувшись, ставить несесер на підлогу, дістає з внутрішньої кишені пилочку для нігтів і починає обробляти нігті.)

Сподіваюся, ви чули про мої пригоди в минулому. Але! (Палець вгору.) Час іде… минуле залишилося в минулому. А що ж тепер? Ось питання…

(Входить Гоголь і починає розгублено ходити довкола Чичикова, здивовано його розглядаючи).

ГОГОЛЬ. Ба, Павле Івановичу, чи це ви? Яким вітром?

ЧИЧИКОВ (поблажливо дивиться на Гоголя через плече). Проїздом… проїздом… до міста Н-ська. У справах, так би мовити…

ГОГОЛЬ. Ось воно що… у справах… Які ж справи ваші нині?

ЧИЧИКОВ. Бізнес… так… бізнес.

ГОГОЛЬ. Розумію-розумію. Навіть відразу бачу, що ваш бізнес успішний. Можна здогадатися з першого погляду. А чи зустрічаєтесь із нашими? Зі старими знайомими…

ЧИЧИКОВ. Ну, як вам сказати? Часом… іноді… зайнятий-с… Мені все якось ніколи, та й старі вже не ті… вік, не можна забувати.

ГОГОЛЬ. Так-так, звичайно, ви маєте рацію щодо віку. Скільки років минуло… Хотів би запитати, як ви живете, добродію? Дозвольте поцікавитися…

ЧИЧИКОВ. А можна й поцікавитися… можна й поговорити… (Встає, походжає, знову сідає.) Адже є про що. Ми ж таки з вами не чужі люди, Миколо Васильовичу. Давно хотів і сам…

ГОГОЛЬ. За стільки років, що ми з вами, так би мовити, знайомі – все не вдавалося поговорити відверто, по душАм.

ЧИЧИКОВ. Дозвольте поправити вас – не по душАм, а по дУшам-с. Мені ця тема якось ближче з таким наголосом…

ГОГОЛЬ. А хоч би й так, слухаю вас. Цікаво. І що ж?

ЧИЧИКОВ. Найдорогоцінніший ви наш, Миколо Васильовичу! Вже давно хотів вам повідомити «пренеприємнішу звістку». Так от тепер нагода і представилася. Знайте, милостивий пане, що я цей ваш твір, з дозволу сказати, ну… «душі… мертві»… взагалі не розумію. Хоч сам там активно беру участь.

ГОГОЛЬ. Так-так. Продовжуйте, будь ласка.

ЧИЧИКОВ. Ось Ви, шановний Миколо Васильовичу, текстів своїх уже багато написали-с. Але усвідомити значення своєї праці не можете-с. Не виходить це у вас. Пробачте вже мені великодушно, любий авторе. Я, само собою зрозуміло, лише нікчемний колезький радник, та й до того ж ваш простий персонаж. Адже нас, персонажів, на сторінках багато... А ви, безперечно, світова величина. Це так! Звісно. Але власну думку з різного приводу я все ж таки маю, і не втрачу цієї нагоди її висловити. Пробачте мені ще раз.

ГОГОЛЬ. Нічого-нічого, кажіть. Мені ваша думка якраз навіть цікава.

ЧИЧИКОВ (пафосно). Тоді будьте ласкаві вислухати. Я знаю, що ви солідний письменник. Так-так, звичайно, це всім відомо. Ваші твори безсмертні, перекладені багатьма мовами. Це так! Тільки навіщо все це? Як все це усвідомити-с? Самі хоча б знаєте?

ГОГОЛЬ. А що тут знати? Література… життя народу… характери… намагався зобразити правдиво.

ЧИЧИКОВ. Правдиво? А от і не так-с. Деяких своїх героїв ви вгадали, згоден. Але тільки приблизно та й то небагатьох. До того ж смію вас запевнити, вгадали несвідомо-с… просто влучили пальцем у небо. (Жест пальцем у небо.) Отже, щодо правдивості – якось не виходить.

ГОГОЛЬ. Чому ж не виходить щодо правдивості, дозвольте дізнатися? Хм… Проте! (Енергійно ходить.) Розмова набуває несподіваного повороту. Персонаж критикує свого автора. Не було ще такого. (Потрясає руками.) Цікаво. І що ж ви таке усвідомили, добродію, чого не усвідомив я?

ЧИЧИКОВ. А усвідомив я неправильність вашої, з дозволу сказати, поеми… Загалом та у цілому. Одне слово «поема» вже насторожує. Жодного вірша немає, а воно поема… Як це так? (Сміється).

ГОГОЛЬ. Так вже народилося, так я вирішив, так тому й бути.

ЧИЧИКОВ. «Я так вирішив»? Це до видання книги ви, пане авторе, можете щось там собі вирішувати, поки текст у чернетках та в рукописі. А вже після – ні-ні! Вже не ваше! Книжка надрукована – все, руками не чіпати та, тим більше в грубку не пхати!

ГОГОЛЬ (сплескує руками). Отакої! Яким ви, Павле Івановичу, стали самостійним.

ЧИЧИКОВ. Кожен персонаж рано чи пізно стає самостійним. Пора б вам, добродію, це вже й зрозуміти. Адже давно пишете. Досвід маєте. Перша ознака автора-класика – це коли його персонажі починають «гуляти» власними шляхами. Ось я й гуляю, як бачите, вже будь-кому важкувато тепер мене зупинити. Адже я пристосовуватися вмію добре, самі ж ви мене таким зобразили. Такий уже є. А самі ви що ж? Відірвалися ви, добродію, від життя. Все в хмарах витали зі своїми ідеями. Все по Італіях роз'їжджали, по Неаполям. Що, хотіли здивувати світ твором про хитрого афериста? Вам би по кухарській частині краще піти, а не по літературній. Ось з італійською пастою у вас вийшло значно краще, ніж з «душами». На кухні-с… там би свої таланти й виявляли.

ГОГОЛЬ. Що ж ви, добродію, змішуєте «кисле з прісним», кухню з літературою?

ЧИЧИКОВ. А ось так. Адже я чесний підприємець, а не пройдисвіт якийсь. А ви мене як зобразили? Адже я жодних законів не порушував, діяв тільки й виключно в рамках... так би мовити. (Кашляє.) З правосуддям не… (Кашляє.) І податки справно, все до копієчки… (Знову вимушено кашляє.) А у вас виглядаю як безпринципний пронира.