Дитинство Генрі

Вечір. Пізня осінь. Традиційна британська погода. Дощ, хоча і не сильний, проте холодні його краплі пронизують тіло до самого серця. На площі перед Біг Беном самотньо стоїть хлопчик дев'яти років. Він пильно вдивляється в циферблат знаменитого на весь світ годинника. Поруч проходять люди з парасольками, зігнувшись від вітру, задумливо крокуючи кожен у своїх думках, не звертаючи жодної уваги на хлопця.

— Агов, хлопче! — раптом пролунав голос.

Генрі здригнувся і різко повернув голову туди, звідки лунав звук. Перед ним стояв високий чоловік у довгому чорному плащі та капелюсі, по якому стікали краплі дощу.

— Чому ти стоїш тут у таку погоду, ще й без парасолі? — запитав незнайомець. Його голос був сильний, але теплий. — Так недовго й простудитися.

Чоловік кинув погляд на хлопця, а потім повів очима вгору, туди, куди дивився Генрі.

— Я люблю годинники, — раптом промовив хлопчик. Його голос прозвучав тихо, але твердо.

Чоловік уважно подивився на Генрі.
— Годинники, кажеш? Хіба тобі не краще сидіти вдома у теплі?

Генрі опустив голову.
— Мій батько і дідусь ремонтують годинники. У нас є майстерня на Бейкер-стріт. Я мрію стати, як вони... або навіть краще.

Чоловік підняв брову і легко всміхнувся.
— Ага, годинникар. Значить, це твоє покликання?

Хлопець кивнув.
— Я хочу навчитися розбиратися в них і створювати щось більше, ніж просто механізми. Як Біг Бен.

Чоловік на мить замовк, а потім, діставши з кишені свого плаща маленький кишеньковий годинник, простягнув його хлопцеві.
— Тримай. Це для тебе.Цей годинник зламаний, хлопче. Але я вірю, що ти зможеш його полагодити. Може, навіть разом із твоїм батьком.

Генрі здивовано подивився на годинник, що був у його руках. Хоч він виглядав старим і потертішим, та й справді здавався зламаним — стрілки не рухалися, а в корпусі було кілька дрібних подряпин, які вказували на те, що він пережив чимало років. Однак його серце забилося швидше — це був не просто годинник, це була можливість випробувати свої сили та набути новий досвід разом із батьком.

— Якщо мрієш про годинники, вивчай їх не тільки очима, але й руками. Вони говорять мовою часу.

— Дякую вам,сер. Я обов'язково полагоджу його, — промовив Генрі, тримаючи годинник у руках, як найцінніший скарб. — І ми з батьком повернемо його до життя.

Незнайомець кивнув, і, посміхаючись, додав:

— Я вірю в тебе. Всього найкращого, хлопче.

І він пішов, залишивши Генрі з годинником, що втілював не лише механізм, а й новий виклик, який чекав на хлопця. В руках Генрі тепер був не просто зламаний годинник, а шанс показати свою майстерність і зробити ще один крок на шляху до мрії стати справжнім годинникарем. 

 Генрі ще раз поглянув на годинник і стиснув його в руках.

"Я стану майстром", — подумав він і, незважаючи на дощ, вперше за вечір посміхнувся.

Генрі проявив свій талант ще у шість років, коли одного разу залишився вдома сам із батьковим годинником, що лежав на столі. Звичайний хлопчик у такому віці, мабуть, просто покрутив би стрілки чи спробував підзавести механізм. Але Генрі зробив інше: він взяв маленькі викрутки, які бачив у майстерні, і почав розбирати годинник із філігранною точністю.

Його маленькі пальчики, керовані чистою цікавістю, знімали одну деталь за іншою. Незважаючи на юний вік, він діяв так акуратно, що жодна частина не була пошкоджена. Усі деталі годинника, від найменшого штифта до тонких пружинок, він розклав у чіткій послідовності на столі.

Мати зайшла до кімнати саме в той момент, коли Генрі завершив останню маніпуляцію. Вона ахнула, побачивши розібраний годинник.
— Генрі, що ти наробив?! — вигукнула вона. Її обличчя видавало страх, адже цей годинник був не просто цінним — це був робочий інструмент батька, а за таку витівку хлопчик міг добряче отримати на горіхи.

Але Генрі лише спокійно подивився на матір і відповів:
— Я просто хотів зрозуміти, як він працює.

Коли ввечері додому повернувся батько, мати одразу ж розповіла про те, що сталося. Він зайшов до кімнати сина, побачив деталі годинника, акуратно розкладені на столі, і, замість того щоб розгніватись, посміхнувся.

— Хлопче, ти щось зламав? — запитав він, уважно оглядаючи стіл.

— Ні, тату, — спокійно відповів Генрі. — Я просто розібрав. Можу зібрати назад.

Батько на мить затримав погляд на ньому, потім сів за стіл, взяв до рук кілька деталей і впевнився, що всі вони цілі.
— Ну що ж, — сказав він нарешті. — Тоді збирай.

Генрі впорався із завданням без жодної помилки. Його маленькі руки працювали так, ніби вони були створені для годинників. Батько задоволено кивнув.
— У тебе в руках талант, синку, — мовив він. — Тепер треба вирішити, як ти його розвинеш.

Цей момент став першим визнанням Генрі як майбутнього майстра, і з того часу батько дозволяв йому допомагати в майстерні, спостерігати за роботою і навіть інколи братися за прості механізми.

І ось тепер, маючи вже дев’ять років, Генрі біг, радісний і безтурботний, ніби вітер і дощ не змогли б зупинити його ні на мить. Він поспішав до майстерні, де завжди пахло старими механізмами, залізом і маслом. Однією рукою він міцно тримав кишеньковий годинник, подарований незнайомцем. Годинник був важким, але він відчував, як кожен його рух наповнює його енергією, ніби магія часу проникала в його руки.

Дощ лише додавало атмосфері таємничості, а вітер, що виє між вузькими вулицями Лондона, не міг його спинити. Генрі не звертав уваги на мокрі ноги і мокре обличчя. У його серці була лише одна думка: сьогодні він обов’язково розбере цей годинник.

Коли він нарешті добіг до майстерні, його обличчя було змокре від дощу, а в очах палала рішучість. Він без вагань увійшов у майстерню, де звично дзижчали механізми і чутно було тихе бурмотіння старих годинників, що чекали на свою чергу. Батько, який був зайнятий ремонтом годинника, підняв очі на сина, але не сказав ані слова. Він добре знав цей погляд — погляд, що означав, що хлопець знову готовий зробити щось важливе.