20

Зібравши речі, обоє рушили шукати вихід із позамагнітного поля. Аліса йшла позаду Кирила, який протоптував стежку в густих травах. Їм траплялися змії й ящірки; одного разу вона ненароком наступила змії на хвіст, але та навіть не озирнулася. Так вони йшли до вечора. Холоднішало. Незабаром знайшли тихе місце для ночівлі.

— Отже, ти, — підсумувала Аліса, гріючи руки біля вогню, — не можеш відкрити портал в інший світ, бо не маєш годинника?

— Саме так, — відповів Кирило. — А ще тому, що нікому досі не вдалося відкрити портал, навіть маючи годинник.

— Тому ти хочеш спробувати?

— Так, — знизав він плечима. — Тепер ти знаєш усе. Як щодо співпраці?

— Добре. Я віддам тобі його, коли повернемось додому. Але пообіцяй, що не кинеш мене просто так, як казав тоді. Я ж зовсім не знаю цього світу.

Хлопець подивився їй у в очі.

— Обіцяю, — усміхнувся. — То ти пробачила?

— І не надійся! — Аліса фиркнула. — Ті слова я довго пам’ятатиму.

— Послухай, я не хочу тобі зла. Я просто хочу відкрити нові землі для свого народу.

— Ти ніколи не казав, що твій батько — король.

— Узагалі-то… — він зніяковів, — …це мій дід.

— А твій батько? Де він?..

— Не знаю. Вони з мамою… загубилися в просторі. Застрягли в телепортаційному тунелі.

Його голос тьмянів.

— Вибач… — Аліса пожалкувала, що спитала.

— Все нормально.

Вони мовчали ще хвилин десять, після чого Кирило пішов спати в палатку.

***

 

Холоднішало. Вогонь майже не грів. Дівчина підкинула останню колоду й зрозуміла, що доведеться йти за дровами. «Ще чого! Спатиму поруч із ним? Та вже краще просиджу ніч біля вогнища!» — буркнула подумки. Та дров більше не було. Лише клаптик галявини світився у пітьмі, решта тонула в мороці. Було страшно, але впертість перемогла. Вона вирушила до найближчої стежки.

З кожним кроком ставало темніше. Тиша давила. Тіні нагадували диких звірів, хоча вона й не бачила жодного в цих лісах. Це лякало ще більше. Нарешті дівчина знайшла сухі гілки. Вони голосно тріскали під ногами. Серце калатало.

Назбиравши хмизу, Аліса поспішила назад. Та за кілька кроків угледіла силует. Людина. Стояла поруч. Дівчина ойкнула. Серце вистрибнуло.

— Тихо, це я, — почувся знайомий голос Кирила. — Що ти тут робиш?

Полегшення накотило теплом.

— Хмиз збираю, — кивнула на оберемок у руках, хоч їй здалось, що він у темряві цього не розгледів.

— Чому ти тут сама? Чому не покликала? Це темний ліс, — він забрав хмиз і відкинув убік. — Я й сам не знаю, що тут водиться.

— Що? Я ж збирала його…

Раптово хлопець різким рухом притягнув її до себе. Вона відчула його подих поблизу.

— Назбираємо ще раз, — прошепотів і боязко, водночас ніжно поцілував її.

Це було так неочікувано, що в Аліси підкосилися ноги. Якби не його руки на її талії — вона б упала.

Надворі була глуха ніч.