18

Місяць був уповні й світив так ясно, що хоч голки збирай. Він переливався жовтогарячими та золотавими відтінками. Навколо росли високі дерева. Здавалося, це був ліс. Величезне гілля тінню вкривало майже всю землю; лише подекуди траплялися невеликі галявини. Здавалося, людська нога давно сюди не ступала: не було ні стежини, ні протоптаної доріжки — лише річка поблизу.

У світлі місяця на невеличкій галявині ніби з повітря з’явилися двоє людей, які щосили сварилися між собою.

— Що ти, в біса, робиш? Я ж просила тебе без мого дозволу мене не переміщувати, — мовила Аліса.
— Неважливо. Ти зла на мене, тому я й повинен був щось зробити.
— Якщо хочеш, то залишайся тут, а я повертаюся назад.
— Стій! — вигукнув він. — Давай поговоримо.

Та дівчина й слухати не хотіла: лише уявила в голові свої апартаменти й спробувала зробити стрибок у просторі. Але нічого не вийшло.

— Що?.. — вигукнула вона подумки й знову спробувала, але навіть натяку на магію не було.
— Здається, — відказав Кирило, намагаючись і собі створити хоч невеликі чари, — ми потрапили в позамагічне поле. Це… трішки погано.

Останні слова він вимовив дуже протяжно.

— Позамагічне поле? Тобто тут немає магії? — розгубилася Аліса.
— Схоже, що так.
— Як ти міг помилитися в розрахунках?! Чи зробив це навмисне?

Їхні тіла огорнула сіра ніч, яка стелилася по всій місцевості. Десь неподалік хрипко ухнула стара сова.

— Ні, я просто… — він трохи розгубився. — Я теж можу помилятися. Я був злий, а це завжди якось впливає на магію.
— І що тепер? Ми тут до ранку замерзнемо.

Глуха темрява обіймала голі плечі Аліси, їй ставало дедалі холодніше. На дереві шелеснула білка.

— Щось придумаємо, — відповів він. — Стій на місці, я зараз повернуся!

З цими словами Кирило зник за кущами. Ще деякий час дівчина чула його кроки, та невдовзі настала повна тиша. Їй стало трохи моторошно, та все ж вона не наважилася покликати хлопця. За характером вона не була з тих, кого легко налякати.

За кілька хвилин Кирило повернувся із повною оберемкою хмизу.

— Зараз розпалимо вогонь, — сказав він і взявся складати багаття зі старих гілок.

Місячне світло освітлювало все довкола, тож на галявині було видно майже кожен силует гілки, яку він вправно крутив у руках.

— А як ти збираєшся розпалити багаття? — запитала Аліса, уже поцокуючи зубами. — У тебе ж немає чим.
— Є, — усміхнувся Кирик, і в ту ж мить у його руці з’явилася маленька коробка сірників.
— Що? Звідки? — Аліса витріщила на нього очі.
— Ментальне сховище. Туди силою думки можна помістити будь-що.

Він швидко розпалив вогонь і почав нишпорити у своєму сховищі. На диво, там знайшлася навіть ковдра й маленька палатка.

— І скільки ж туди можна помістити? — запитала Аліса, все ще трохи зла.
— Дуже багато, — відповів хлопець, укриваючи її ковдрою, від чого вона була не надто в захваті. — Можеш до п’ятисот кілограмів. Інакше твій розум не витримає.
— І що буде?
— Смерть, — спокійно сказав він.

Алісу трохи струсонуло.

Вже почало світати, коли вони поставили палатку й трохи проогрілися біля вогню. Дівчина пішла спати, а Кирило сидів і думав. Думав про завтрашній день. «Найімовірніше, ми в самому центрі позамагічного поля, — майнуло в голові. — Вибиратися звідси пішки — близько трьох, а може й п’яти днів. Як нам вижити без їжі?»

По небі тихо плив повний місяць.