17

Її ноги ступили на темну підлогу. Дівчина намагалася розгледіти, куди ж вона потрапила. Коридор. Аліса стояла посеред темного коридору, що ледь освітився великими настінними лампами. «Це щось схоже на замок», — озвалося в голові. Вона пройшла ще кілька кроків і в душі лаяла себе за неуважність, адже в останню мить у думках з’явився Кирик, і її, здається, викинуло поблизу нього.

На стінах де-не-де висіли голови ведмедя, лисиці, кабана, через що вона ще менше розуміла, куди саме потрапила. Вона ступала довжелезним коридором і вже перестала рахувати хвилини. Згодом Аліса почула голос. Слів розібрати не могла, та розуміла, що вони належали якомусь старому. Придивившись, юна чародійка побачила великі двері, які були ледь прочинені. Голос лунав саме звідти. Дівчина підійшла ближче, і годинник на її руці ставав теплішим із кожним кроком.

— Отже, — почулося з чоловічого голосу в залі, — у нас є теорія, що він десь у межах Італії, тому ми й скликали цю нараду, щоб обговорити можливу співпрацю з вами.
— Звісно, — озвався ще один голос із виразним акцентом; за ним пролунав відгомін. — Ми раді допомогти вам у такій справі, проте не зовсім розуміємо, про яку співпрацю йдеться.
— Ми б хотіли, щоб цей годинник був доставлений до наших Карпатських володінь. Звісно, не без винагороди.

Аліса зраділа, що хоч не за межами країни.

— Про яку винагороду йдеться?
— Двадцять відсотків нових отриманих володінь.
— Це вигідна пропозиція. Ми її розглянемо, — задумливо промовив один із чоловіків. — Але зараз я б хотів, щоб майбутній король висловив свою думку, адже справа може затягтися й на два покоління.

Аліса підійшла до дверей і зазирнула в щілину. Вона побачила залу, повністю оздоблену деревом; у кінці були ще одні масивні двері. Дерев’яні колони, стільці та великий дубовий стіл. За ним сидів високий кремезний чоловік із сивою бородою — на вигляд близько сімдесяти років. Праворуч від нього — двоє світловолосих чоловіків із задумливим і мудрим виглядом; один був в окулярах. Далі сиділо ще кілька людей, яких Аліса не змогла роздивитися через вузьку щілину. А зліва від бороданя сидів Кирило. Очі дівчини звузились при його вигляді.

— Я, — почав Кирик, — не в захваті від цієї ідеї, адже…

Усі в залі явно здивувалися таким словам, а на обличчі кремезного чоловіка з’явилося розчарування.

— …адже знаю, де справжній годинник Світла.

У Аліси стиснулося серце. «Він не міг його бачити. Його не було там», — намагалася заспокоїтися вона. «Та й що він тут робить? Наступник? Він ніколи не казав…»

— Він прямо перед моїм носом. Це лише питання часу, коли я його заберу, — продовжив Кирик.

— Ви стверджуєте, що годинник у вас під носом? — перепитав чоловік в окулярах.
— Так. Я знаю дівчину, тепер уже чаклунку, чий батько носить цей годинник, — Кирило говорив голосно і навіть не боявся, що хтось його почує. — За деякий час я просто заберу його.

Він таємно посміхнувся. Аліса від несподіванки ледь не впала з ніг. Її розривала лють.

У коридорі пробило третю годину. Від цього шуму всі озирнулися. За мить дівчина побачила, як Кирило дивиться прямо на неї. Інші, здається, не помітили її в щілині. Усмішка миттю зникла з його обличчя. Все, що він прочитав у її погляді,— це розчарування. Декілька секунд вони дивилися один на одного, перш ніж Аліса відійшла від дверей і зникла за поворотом.

Вона була налякана й вирішила знову спробувати переміститися додому. Цього разу в неї вийшло.

Аліса з’явилася посеред свого номеру в зеленій сукні та незручних босоніжках і стиснула маленькі кулачки. За мить, обдумуючи все, вона присіла на диван, на якому кілька годин тому Кирило її заспокоював. «Ну, звісно, — майнуло в голові, — як я сама не побачила в його раптовій появі чогось підозрілого? Мене просто використали». Від цих думок Аліса ще більше розізлилася. З переповненою головою вона вирішила переодягнутися й лягти спати.

Вона витягла Щоденник з-під шлейфа сукні й поклала на стіл. Миттю підвелася з дивана, але до спальні так і не дійшла — просто за диваном стояв Кирило. Він виглядав роздратованим і втупив погляд у неї. Аліса відвела очі — не могла дивитися на нього без образи, а всередині все палало від люті.

— Нічого не скажеш? — через хвилину промовив він злим голосом.
— Ні, — твердо відповіла вона. — У мене немає слів.
— Як ти з’явилася в палаці?
— Я невдало створила телепортацію.
— Ага, так я тобі й повірив.
— Слухай, майбутній королю, це вже не твої справи.
— Агов! Це мої володіння. Я маю право знати, як ти туди потрапила, адже замок під захистом. Туди можуть потрапити тільки… тільки ті, кого внесено до списку. Ти кажеш, що не знаєш, хто ввів тебе туди?
— Я про магію майже нічого не знаю, а ти мені про якийсь список. І взагалі — чому я перед тобою виправдовуюся? Можеш іти на всі чотири сторони світу. Я тебе тут не тримаю, і годинник у мого батька ти не забереш! Вимітайся з цього будинку й ніколи тут більше не з’являйся. Якось далі сама впораюся. І дякую, що залишив мене одну на шабаші, навіть не попередивши.
— Я… я… — розгублено мовив хлопець. — Я можу пояснити. Я не мав наміру тебе використовувати, ти…
— Досить! Мені байдуже. Йди геть! І забери все своє, щоб не повертатися.

Кирило змовчав, але різко підскочив до неї, міцно схопивши за руку.

— Ну тоді помчали! — вигукнув він і затягнув Алісу в темний коридор цифр та формул, яким вони мчали зі шаленою швидкістю.

Згодом цифри й зовсім зникли, і обоє ступили на рівну, трохи вологу землю.