16

Вони з’явились перед великою старою вербою, гілки якої спадали ледь не до землі, а висоті її, здавалося, не було меж.
— Пішли, — відказав Кирило й обійшов дерево з іншого боку.

Через секунду Аліса побачила сходи, що вели всередину дерева. Вони були настільки вузькі, що туди не проліз би ніхто товстіший за Кирила. Піднімалися вони недовго. Невдовзі дівчина вже побачила цілий офіс усередині старого дерева. Проте сидів там лише один старенький маг, який навіть не помітив їхньої присутності.

— Dober dan. Pri registraciji sem prinesel novo čarovnico. (Доброго дня. Я привів вам нову чаклунку), — звернувся Кирило до чаклуна мовою, якої Аліса не знала.

— Je stara 17 let? (Їй 17 років?)
— Da, lahko začnemo z registracijo. (Так, давайте почнемо з реєстрації).

Через декілька хвилин обоє почимчикували за старим магом іншими сходами, що вели вниз. Невдовзі вони спустилися на галявину.

Посеред неї горіло величезне багаття. Воно спалахувало оранжевими та зеленими вогниками, і зразу було видно, що воно непросте. Його язики виляли в різні боки, ніби збираючись поглинути магів, які безстрашно ходили навколо. І не лише ходили — збоку тягнулася ціла черга, щоб пройти через вогонь. Маленькі людські тіла безстрашно заходили у зелені язики полум’я й так само легко виходили з нього, розповідаючи потім щось друзям і близьким.

Дівчина не встигла роздивитися все навколо, як старий щось прошепотів одному з високих магів у чорній мантії, що стояли біля сходів. Запанувала тиша.

— Увага! — зауважив чародій у мантії. — Сьогодні розпочався щомісячний день-шабаш, коли маги мають змогу набратися сил з нашого магічного полум’я-Згадки й просто відпочити на славу. За таку можливість давайте подякуємо…

Далі Аліса вже й не слухала. Вона роздивлялась людей, які оточували її, і поглядом намагалася знайти Кирила, який за кілька секунд безслідно зник. Її очі перебігли всіх присутніх — жоден не був схожий на нього.

— А зараз, — продовжив чародій, — бажаємо вам гарного відпочинку. Трохи згодом ми проведемо посвячення молодих магів.

Присутні одразу ж розійшлися по своїх компаніях; хтось ходив із келихом вина, хтось просто наглядав. На галявині панував спокій. Біля головного входу розміщувався цілий оркестр, у якому не було жодної живої душі. Музичні інструменти, ніби зачаровані, грали самостійно — вони й справді були зачаровані.

Великі дерева, під гіллям яких стояли місця для відпочинку, світилися білими вогниками. То були світлячки. Їх було, мабуть, близько мільйона. Вони вкривали кожну гілочку дерев і навіть де-не-де носили підноси з келихами різних сортів вин.

Аліса все ще намагалася знайти Кирила.

«Невже він мене кинув? Просто взяв і втік? Цікаво, він часто буває на таких заходах?» — задумалась дівчина й ненароком стукнулась об великого темного чоловіка з невеликою борідкою.

— Вибачте, я ненароком, — промовила Аліса, легко схиливши голову.
— Дивитись потрібно, куди йдеш… — пробурмотів той. — От невиховане покоління…

— Не слухай його, — перебила чоловіка низенька пані, що стояла збоку. — Він завжди такий незадоволений.

Пані всміхнулася, а чоловік нічого не відповів і відійшов далі.

— Як тебе звуть? — запитала чародійка.
— Аліса, — дівчина трохи знітилася.
— Хм, цікаве ім’я. Мене звуть Гертруда, але всі в школі називають пані Герта. — Вона випила ковток вина із свого келиха. — Я викладаю в одній із карпатських шкіл. Може, чула про Школу народженого Вогню? — Вона зробила ковток вина. — Завжди набираю тут вдалих кандидатів в учні.
— Кандидатів?
— Так. Після літнього шабашу я розповідаю про них нашому директорові, і він згодом надсилає листи тим, хто зацікавив його найбільше. У тебе є якийсь талісман?
— Талісман?
— Ой, ти зовсім нічого не знаєш про магічний світ! — плеснула в долоні пані Герта. — Хто ж тебе сюди привів? Чому він тобі нічого не пояснив?
— Він учив мене телепортації, і…
— Телепортації? — перебила вона. — І в тебе вийшло?
— Ну, трохи… Я просто не дуже точно розрахувала координати, — Аліса засоромилась, згадавши свій перший стрибок.

— Дуже… дивно, — протягнула жінка задумливо. — Зараз мало хто може без Вогню-Згадки й без реєстрації витворити щось подібне… Давай поговоримо про талісмани.

Пані Гертруда зупинила офіціанта й подала Алісі келих.

— Ти вже знаєш, через що тобі доведеться сьогодні пройти? — запитала вона після паузи.
— Ні… Я загубила свого наставника й не знаю, що мені тут робити, — Аліса зробила ковток солодкого червоного вина.

— Тобі потрібно пройти перше випробування. Після нього кожен молодий маг отримує річ, яка до кінця життя стає його магічним символом. Саме з цих талісманів маги черпають енергію для чаклувань. Тому дуже дивно, що ти могла чаклувати без нього. Цю річ може передати у вогні лише родич мага або дуже близька людина, яка…

Пані Герта не встигла договорити — оголосили список нових магів.

— Тобі час, щасти! — сказала вона і зникла в натовпі.

— Зачекайте! Яке ще випробування?! — але відповіді вже не було.

Коли прозвучало її ім’я, Аліса встала в довгу колону. Маги по одному заходили в полум’я: одні плакали, інші сміялися, хтось падав на землю. Чекати було страшно.

Після кількох слів ведучого молоді маги по одному заходили в полум’я. Хтось плакав, хтось сміявся й з кимось розмовляв, хтось падав на землю, зриваючи траву. Вони перебували у вогні довго, тож Аліса чекала своєї черги значно довше, ніж думала.

Коли надійшла її черга, вона підійшла до вогню. Від нього йшло тепло. Аліса останній раз оббігла очима галявину —  Кирила ніде не було, й увійшла всередину.

Вона очікувала хоча б невеликий опік, але… нічого. Спочатку все потемніло. Коли погляд прояснився, Аліса побачила спогади свого життя: ось мама з татом ведуть її на каруселі, ось усміхнена бабуся, подруги дитинства, перша вчителька математики, вуличний пес Рекс. Вона була розчулена, але не хотіла плакати перед усіма.