9

Львівський оперний театр стояв непорушно, мов сторож минулих століть. Його старовинна архітектура вражала вигадливими й водночас вишуканими орнаментами, які легко ковзалися по очах, залишаючи відчуття величі. Видно було: зведено будівлю давно. Верхівка ледь проглядалася крізь висоту, але яскраво сяяла в променях сонця, що відбивалися від полірованих банерів магазинів.

На самому краєчку стіни, що виходила на центр Львова, сидів молодий чаклун. Він грався вогнем, який спалахував на кінчиках пальців — легко зникав і знову розгорявся у будь-яку мить. Здавалося, це один з видів його зброї. Вогник мерехтів чорними, помаранчевими й червоними відтінками, вражаючи непостійністю, ніби в нього вселилися бісики — як і в очі самого юнака.

Здалеку роздивитись його статуру було неможливо. Люди, засліплені сонячним світлом, проходили повз і не помічали його, ніби саме сонце приховувало мага від сторонніх поглядів.

Раптом він озирнувся. Біля нього спалахнув щит — великий, зелений, такий сяйний, що відбивав світло в усі боки. За мить у мага полетів потік гострого, безжального полум’я, яке розсипалося, зачепившись об зелену стіну.

— Ну ти й даєш, Лео! — перелякано вигукнув хлопець, розсіюючи щит. — Невже вбити мене хотів?

— О, маленький Кириле навчився чогось більшого, поки мене не було, — усміхнувся Лео, підходячи ближче. — Не кожен щит витримує мої закляття. А цей навіть не поворухнувся.

— Ой, не хвалися. Востаннє, коли я тебе бачив, ти з труднощами у просторі переміщався. Не так уже й далеко ти від мене втік! — огризнувся Кирило.

Вони підійшли один до одного й обнялися по-братськи. Кирик знову вмостився на краю стіни, цього разу повернувшись лицем до гостя.

— Коли ти повернувся? — голос Лео пролунав дзвінко. — Навіть мені не сповістив. Скільки вже швендяєш Львовом?

— Ой, чому всі хочуть знати, де я? Я повернувся кілька днів тому.

— А я, твій найкращий друг дитинства, повинен дізнаватися про це в останню чергу?

Кирило демонстративно закотив очі.

— Перестань. Я мав справи.

— Я знаю, які справи. Мені все розповів правитель.

— Звісно ж. Він ніколи нічого не тримає в таємниці, — Кирило пирхнув. — Треба мені звикнути, що ти знаєш рівно стільки, скільки й він.

— Ти ще дитина. Нічого не розумієш, — Лео відвернувся. — Йому потрібен вірний соратник і друг.

— Я знайду годинник. Він у мене перед носом, — самовпевнено посміхнувся Кирило.

— Стривай. Ти говориш про ту дівчину, заради якої ти сюди й припхався?

— Що? — очі Кирила розширилися. — Звідки… А, ну звісно. Стежив за мною.

Лео сів поруч.

— А як же інакше? Хтось має дивитись, щоб маленький Кирило не наробив дурниць. Старші мають допомагати молодшим.

Він засміявся — і в ту ж мить зловив лютий погляд друга. В Кирила з долоні вирвалась блискавка, але Лео швидко перемістився на кілька метрів убік.

— Досить стежити за моїми кроками, — в очах Кирила спалахнули злі іскри. — Інакше гірше буде.

— Навіть не думай мені погрожувати! — вибухнув Лео. — Тобі скоро на трон, а ти дурницями займаєшся! По дівках швендяєшся!

— Та що ти знаєш? — Кирило обернувся, звісивши ноги з даху. — Ти хоча б знаєш, хто вона?

— Не маю уявлення. Але впевнений: там щось нечисто. До речі, як там твоя Криста? Дуже плакала, коли ти помчав в Україну за тією… особою?

— Вона думає, що я у справах. І ти їй нічого не скажеш! Мені не потрібні проблеми вдома. Хай дід думає, що все чудово.

— Якби ти не був мені як брат, я б давно все розповів Кристі. А ця дівчина — нова твоя забавка? Коли ти оговтаєшся?

— Не забавка вона! — різко випалив Кирило. — Як тільки отримаю своє — залишу її в спокої й повернусь до Кристи. І взагалі, перестань називати її «дівкою»! 

Лео пирхнув.

— Гаразд. Годі про це. Зустріч була не заради цього.

Він вмостився на кам’яному бордюрі, прикурив люльку, сховану колись у ментальне сховище, й продовжив:

— Бачиш… я тут дещо дізнався. — Він випустив блідий дим. — Наша пані Матильда, володарка всієї інформації про міжсвітові переходи, виявляється, водила нас за носа.

— Що ти маєш на увазі? — Кирило вдивлявся кудись у далечінь, час від часу прикушуючи губу.

— Вона не жила на Волині. Насправді вона мешкала за три з половиною кілометри від Яремче. Десь в районі гори Маковиця. — Лео глянув на друга. — Там є село. Шукати треба там.

Він відійшов на кілька кроків, готуючись до стрибка в просторі.

— Стій! — окликнув Кирило. — Куди зібрався? Ти що, не допоможеш?

— Ні. Я не зацікавлений у ваших із правителем справах.

— Та де шукати? Ти ж не сказав!

— Я й сам не знаю! — Лео знизав плечима. — Мені відомо лише, що це біля Гвоздьового болота. Удачі.

Він уже майже зник у повітрі, коли додав:

— Можеш взяти з собою свою пасію. Впевнений, їй буде цікаво поритися в темних справах своєї божевільної тітки. Лео розчинився в просторі. Сірий дим його люльки розвівся у повітрі, залишивши Кирила на даху самого.