6

Аліса стояла на порозі свого номеру. Чорні туфельки так тиснули на ноги, що навіть наступний крок здавався неможливим. Не вагаючись, дівчина швидко зняла їх і відкинула до дверей. Хвилину перепочивши, вона кинулася оглядати свої апартаменти.

Номер починався з вузького коридору, який вів до вітальні. Все оформлено в ніжних пастельних тонах. Посеред кімнати стояв білий шкіряний диван, біля нього — скляний столик із вазою її улюблених тюльпанів. Жовті пелюстки вигравали на фоні світла, що заповнювало простору кімнату. На вікнах — білі штори з чорними вставками і легка кругова тюль. На стіні висіла картина, поруч — книжкова полиця, переповнена різноманітними томами.

Вхід до кухні оформлювався квадратною аркою. На перший погляд, здавалось, що це просто «дірка» в стіні, але Алісі сподобалося таке рішення. Кухня була білою, із барною стійкою та неоновим підсвічуванням, а скляні стільці додавали витонченості. Зі спальні відкривався фантастичний нічний вид на Львів із восьмого поверху.

На тумбочці біля ліжка стояла маленька глиняна статуетка — слоник у навушниках. Її батько не любив подібних дрібничок, але знав, що вони подобаються дочці. Аліса торкнулась пальцями статуетки й відчула прилив енергії: тіло наповнилося страхом, любов’ю, байдужістю. Через мить вона відірвала руку — і всі почуття зникли.

Розібравши багаж, дівчина кинулася до ванної. Саме тут вона могла заспокоїтися й обдумати подальші дії. На годиннику була 20-та година. Зібравшись із думками, Аліса вирішила піти на вечерю з батьком. Його подарунок у вигляді статуетки трохи розтопив її скепсис.

Повернувшись до спальні за одягом, вона на секунду перевела погляд на кухню і ледь не закричала від жаху. Там у шухлядах рився молодий юнак, щось шукаючи. Аліса застигла, очі розширилися від страху. Вона не могла вимовити жодного слова, лише повільно відступала назад до ванної, і не помітила, як п’яткою вдарилась об кут стіни.

Відчувши біль, дівчина підняла погляд — і зустріла його очі. Чорні, як вуглинки, вони прорізали її наскрізь. Чорняве волосся спадало на лоб, на футболці — той самий смішний слон. «Це він…» — промайнуло в голові. Вона згадала хлопця, який безслідно зник на зупинці. Чорні джинси, кеди — точно та сама людина.

Думки плуталися: «Як він сюди потрапив? Що він тут робить? Маніяк? Злодій? Тікати!» Але ще не встигла Аліса зробити крок, як хлопець трохи розгубленим голосом промовив:

-Привіт, мадмуазель. Зараз не найкращий час для знайомства, тож я прийду завтра. Не хвилюйся, я тобі не нашкоджу.

З цими словами незнайомець вистрибнув у відчинене вікно. Аліса не очікувала такого. Вона кинулась до вікна, сподіваючись його спіймати, але від нього не залишилося й сліду. Кілька хвилин дівчина дивилась крізь прочинене вікно, намагаючись знайти хоч щось, за що він міг зачепитися по дорозі, проте все було порожнє. На кухні промайнув легкий холод. Слова хлопця трохи заспокоїли її. Інша людина давно б уже кричала, викликала допомогу, але Аліса не могла вимовити ні слова. Її більше цікавило, хто цей юнак, ніж як він сюди потрапив.

Вирішивши, що це просто гра її втомлених очей, вона повернулася до ванни, причепурилася й вийшла з готелю. На неї вже чекав водій. 

Шокована, ситуацією дівчина вирішила обдумати все завтра, хоч думки все одно не давали спокою. Таксі привезло її до ресторану, де офіціант провів прямо до столика.  Елегантне червоне плаття не дозволяло Алісі йти швидко, а біль у п'ятці через нещодавний удар змушував її робити обережні кроки. Стряхнувши голову, вона намагалася відкинути думки про незнайомця.

Незабаром, вона помітила, що Ласунков не сидить один. Навпроти нього була та сама пані з кабінету. Плаття у неї змінилося, але обличчя залишалося так само противне Алісі. Поруч сидів хлопець у білій сорочці та темно-синіх джинсах. Очі були чорні, як вуглики, і спостерігали за Алісою з цікавістю. Він виглядав трохи нахабним. 

На його руці сяяв великий перстень із чорною перлиною, оточеною витонченими візерунками. Лінії перепліталися, утворюючи майже живу поверхню. Юнак здавався молодим, але перстень мав вигляд старовинного, йому на вигляд було більше п’ятдесяти років.

-Привіт, Алісо, — розпочав батько. — Я знаю, що ти з Дариною вже зустрічалася, проте хочу представити її офіційно.

Жінка легко усміхнулась і, махнувши головою, простягнула свою білу, як сніг, руку. Було видно кожну кісточку на ній — рука виглядала майже кістлявою.

-Дарина, — стисло промовила жінка і подивилася на неї холодним поглядом, від якого по спині пробігли мурашки. 

Трохи приголомшена ситуацією дівчина все ж взяла себе в руки. Пані явно ставилася до неї зверхньо.

«Як вона посміла зірвати мою вечерю з батьком і привести сюди цього хлопця? — пронеслося в голові. — Хоче познайомити? Нізащо! Він напевно такий же мерзотник, як і вона, або ще гірший. Тримаюся впевнено, не дам їй переваги». Аліса ледь виманила легку посмішку.

-Аліса, — відповідь дівчини була млявою. Вона помітила, як та тихо посміялась.

Жінка все ще тримала руку над столом, очікуючи відповіді, але, зрозумівши, що її не буде, неквапливо відтягнула її до себе. Ласункова сиділа, втупившись у тарілку.

-Тепер хочу представити тобі її сина, Деміана, — продовжив батько.

-Дем’ян, якщо зручніше, — додав він. Хлопець уважно дивився на Алісу, його очі видавали розум і спокій.

Дівчина лише кивнула. Потім підняла очі й зустрілася поглядом з Дем’яном. Його зелені очі ніби прагнули заглянути в її думки. 

«Дурниці! Мої думки в безпеці… Хоча було б цікаво хоч раз побачити чужі», — подумала Аліса.

Деміан посміхнувся. Дівчина швидко відвела очі, замислившись, чи не сказала вона чогось вслух. Але Дарина і Ласунков були зайняті розмовою, і ніхто інший не дивився на них, тож певно що ні.

-Вибач, у тебе просто був такий смішний вираз обличчя, — нарешті пояснив Деміан, не стримуючи сміху.

Аліса трохи підняла кутик губ і незграбно, покликала офіціанта: