5

Кирило

— Наступник прибув, королю.

— Нехай зайде.

Двері великої зали скрипнули, і постать прислуги зникла за ними. Великі дерев’яні сходи, вкриті червоною доріжкою, вели прямо під купол, де розташовувалася кімната білого мольфара. Сам купол був із тонованого скла, крізь яке не пробивалися сонячні промені. Все в залі було вирізано з дуба: стіни, підлога, меблі — мовби сама природа Карпат ожила тут.

Праворуч від сходів — камін із акуратно складеними дровами. Біля блідого, ледь освітленого дзеркала стояв старий мольфар, близько шістдесяти п’яти років. Сива густа борода спадала на груди, мов ковдра, трохи бруднувата, але велична. Волосся на голові ледь відрізнялося за довжиною від бороди, пасма спадали на плечі, додаючи образу брутальної мудрості. Дзеркало відображало його обличчя повністю — і здавалось, що в кімнаті їх двоє.

Двері знову скрипнули. Молодий хлопець ступив на поріг. Хоч він виглядав юним, обличчя видавало розум і рішучість. Усміхнувшись, він провів рукою по чорнявому волоссю й увійшов.

— Чому про твоє повернення я маю дізнаватися в останню чергу? — старий мольфар не відводив погляду від дзеркала.

— Ти хочеш знати, коли я повертаюся сюди? — хлопець плюхнувся на шкіряний диван, розкинув руки.

— Я хочу знати, коли ти повертаєшся з Європи і де ти зараз, бо ти мій єдиний наступник, — суворо відповів мольфар. Хлопець ледве помітно усміхнувся.

— У мене були справи. Приїхав сюди разом із ними. Думаю, що тебе це теж зацікавить, — спокійно промовив він.

— Кириле, я не просив тебе втручатися. Це надто небезпечна справа.

— Вибач, але я не дозволю, щоб мною керували темні маги, — він нахилився, лікті на коліна. — Задля свого майбутнього я зроблю все, щоб отримати цей годинник. Навіть якщо доведеться втиратися комусь у довіру.

Хлопець знову розкинувся на дивані й чекав відповіді. Старий мольфар обережно пройшов по залі, обмірковуючи слова внука.

— Навіть не думай, — протяжно й повільно промовив він, — ображати невинних. Це справа мольфарів, а не створінь, які навіть не підозрюють, що ми існуємо.

— Заспокійся, — закотив очі хлопець, — я все продумав. Я знаю, у кого годинник, і як його дістати. Стара Матильда не знищила його. Провела нас усіх, як дурнів. Сто років він блукав світом у руках смертних. Тож нам треба діяти швидко.

— Ти знаєш, у кого він? — мольфар дивився з цікавістю.

Кирило вдарив палець об палець. Іскри засвітилися в чорному каміні, а теплий вітерець розлетівся кімнатою.

— Якщо не заважатимеш, я принесу тобі годинник світла, — таємничо усміхнувся він, — і, можливо, нову мольфарку.

Старий ще трохи блукав залом, зупинився біля вікна.

— Я надіюсь, — промовив він після паузи, — що ти не створиш мені нових проблем.

— Звісно, не хвилюйся. Я привчений до магії з п’яти років, — сказав хлопець і попрямував до виходу.

— Не забувай про безпеку й не вв’язуйся в авантюри… — почав маг, але онука вже не було. — Подорожі просторами — його улюблене захоплення. Він ще дитина… і як йому на царський трон?

На вулиці вечоріло.