4

Маленьке жовте таксі з хамовитим водієм довезло Алісу до офісу Ласункова. Величезна будівля з дзеркальними стінами й куполом відбивала частину Львова: Площу Ринок, де люди гуляли повільно й метушливо, закохані парочки каталися на трамвайчику, туристи смакували львівський шоколад і каву. Магазини, кав’ярні, ресторани, вуличні музиканти — усе це створювало живий і трохи хаотичний ритм міста.

Навколо офісу було тихо. Охоронець у чорних окулярах стояв нерухомо, і Аліса відразу зрозуміла: він уважно стежить за нею. Розрахувавшись із водієм, вона вийшла з таксі й крокувала до входу, відчуваючи легкий холодок хвилювання.

Всередині панував затишок і елегантність. Інтер’єр, створений батьком, відразу заявляв про його смак: строгий, але комфортний. Прямо навпроти входу стояв ресепшн, і до неї вже прямувала дівчина-адміністратор:

— Доброго дня! Ви Аліса Ласункова?

— Так, я, — тихо відповіла вона, поглядом ковзаючи по дзеркальних поверхнях і деталях інтер’єру.

— Прошу за мною. Ваш батько вже чекає на вас.

Вони пройшли довгим коридором, освітленим невеликими лампадками, поки не дісталися ліфта. Дзеркальні стіни та неонове підсвічування відбивали її образ: волосся спадало на одне плече, рожева замшева сукня вигідно підкреслювала силует, тонкі чорні туфлі на шпильці та клатч із позолотою завершували образ «ділової леді». Зелені очі, ніби зміїні, пильно стежили за кожним рухом, а легка мамина посмішка залишалася на обличчі.

Ліфт піднявся на сьомий поверх швидко, майже беззвучно. У коридорі Алісу трохи дошкуляли туфлі, і вона йшла повільніше. Прозорі жалюзійні двері вже стояли перед нею, а провідниця зникла за поворотом. Кожен крок відлунював у пустому коридорі, а серце б’ється швидше — адже попереду була зустріч із людиною, яка зрадила її довіру.

Аліса робила глибокі вдихи, намагаючись приборкати страх і невпевненість. Що першим нахлине на неї: ненависть чи любов? Переборовши себе, вона доторкнулася до дверної ручки, змусила губи зігнутися в легку посмішку й різко відчинила двері.

Всередині на шкіряному кріслі сидів чоловік років сорока. Чорна борода й пишні губи контрастували з його невеликим делікатним носом і великими очима, що блищали як вуглинки. Чорний костюм, застебнутий на всі ґудзики, біла сорочка й червоний галстук робили його строгим і владним. На зап’ясті красувався золотий годинник, на правій руці — обручка. Він сидів незворушно, повільно викурюючи сигарету й уважно переглядаючи документи, не відводячи погляду.

Аліса замерла на порозі, намагаючись не здаватися. Серце шалено калатало, руки тремтіли. Вона була тут не просто перед батьком, а перед людиною, яка розтрощила її світ і змусила сумніватися у власних почуттях.

Біля нього, спершись ліктями на шкіряне крісло, стояла жінка років тридцяти. Чорне волосся було зібране назад, проте це не робило її старшою. Темні очі світилися пустотливим вогником, а кутик маленьких губ піднімався до вуха, створюючи відчуття флірту. Ніс у неї здавався трохи непропорційним відносно губ, проте це ніяк не псувало її образ.

Руки жінки обвивали шию чоловіка і робили легкі кругові рухи вздовж його руки. Чорне плаття мало глибокий виріз і щільно облягало фігуру, підкреслюючи форми. На ногах були маленькі чорні босоніжки, що ледь трималися, схрещені одна на одній.

Побачивши Алісу, чоловік відкинув сигарету вбік і намагався зняти руки супутниці з плечей. Жінка трохи обурилась, проте, побачивши дівчину, швидко зрозуміла ситуацію. Чоловік випростався в кріслі, на його обличчі з’явилася радість.

— Привіт, Алісо, — промовив він, запрошуючи сісти в крісло навпроти.

Кабінет залишався таким, як і колись. З правого боку стояв шкіряний диван, а за чоловіком на підвіконні красувався одинокий вазон. 

— Доброго дня… — протяжно промовила Аліса, кидаючи погляд на чорноволосу жінку, яка розставила руки на дивані й дивилася на дівчину насмішкувато. Здавалося, вона знала про все, що відбувалося.

Алісі здалося нахабним таке поводження нової пасії батька, тому вона відповіла ще більш рішучим голосом:

— Чи можемо ми поговорити без сторонніх вух?

Погляд дівчини повільно ковзнув по жінці. Зіниці скочили вниз чорним платтям, стрункими ногами і туфлями, оглядаючи кожен сантиметр її постави, і різко піднялися вгору, зустрівши холодні очі «старої відьми». Аліса вміла перетворюватися на стерву, коли це було потрібно. На її суворому обличчі на секунду з’явилася переможна усмішка.

— Звісно. Дарино, — промовив чоловік, — чи не могла б ти почекати мене внизу?

Жінка стрепенулась, готова була сперечатися. Їй дуже хотілося дізнатися, про що говоритимуть батько й донька після років розлуки. Проте, взявши себе в руки, вона піднялася з дивану.

— Звичайно. Я чекатиму тебе в машині, — холодно промовила Дарина, кинувши на Алісу погляд, від якого по шкірі пробігли мурашки. Легкий звук її каблучка ще довго розливався коридором, поки не затих. «В цієї жінки явно не все в порядку з головою», — подумала Аліса, сідаючи в запропоноване батьком крісло.

— Як ти? Звикла до іншої країни? Як мама? — Василь дивився на неї з цікавістю, що здавалася щирою. Аліса навіть не змогла відповісти сарказмом, як робила зазвичай, коли щось її дратувало. Його очі світилися, і було видно, що він дійсно цікавиться.

— У нас все добре, — з’явилася нещира усмішка на обличчі Аліси. — А як ти? Бачу, що вже знайшов собі нову пасію. Чому ж вона не допомагає тобі у твоїх планах? Здається, у неї є досвід зводити чоловіків на подобі тебе з розуму.

Аліса відвернула погляд убік. Декілька років тому Василь Ласунков мав у її очах репутацію, і вона ніколи не дозволила б собі говорити з ним так відверто. Проте зараз, після всього скоєного і побаченого, дівчина взяла себе в руки й впевнено дивилася в очі зрадливому батькові. Надія на те, що все ще може повернутися на свої місця, жевріла в ній, хоча розум не надто вірив. Руки тремтіли, але не від страху перед ним — а від того, що вона могла почути.