3

Аліса

— Звісно, я їй передам!

Телефонний дзвінок обірвався. На кухні було чути шиплячий звук — там щось готували. Аліса сиділа за столом, смакуючи тушковані овочі, які спеціально для неї навчилася готувати Лариса. Вона була щаслива за доньку й часто говорила їй про це. Швед подобався їй, тому причин не підтримувати Алісу в цьому плані не було.

Лариса завжди старалась усміхатись доньці, навіть якщо настрій зовсім не відповідав посмішці, проте зараз у неї був досить напружений вигляд. Вона не могла приховати цього від Аліси — принаймні не зараз. Жінка підійшла до дівчини та сіла навпроти, уважно свердлячи поглядом. Та від здивування й напруженості відкинула вилку на край тарілки:

— Що сталось?

Аліса завжди добре відгадувала емоції матері, проте зараз у неї були дуже змішані почуття. Вона знала, що не хоче чути те, що зараз скаже Лариса, хоча й поняття не мала, що саме та збирається говорити.

— Ну… кажи, — трохи наляканим голосом промовила Аліса, але одразу ж взяла себе в руки.

— Тобі потрібно повернутись в Україну! — промовила Лариса після невеликої паузи й одразу ж зірвалась із місця.

— Що? Навіщо?

Лариса, ніби відходячи від теми, насипала в тарілку Алісі ще трохи овочевого рагу, але дівчина була не з тих, кого легко збити з пантелику.

— Мамо, розкажи мені негайно.

— Добре, — відповіла Лариса й присіла назад на свій стілець. — У батька зараз нелегкі часи. Його бізнес на межі кризи…

— Мамо, скільки разів я просила не називати Рустама батьком? — дівчина втомлено закотила зіниці під повіки й підперла голову рукою, ніби зараз впаде від перевантаження.

Запанувала незручна тиша. Лариса опустила голову вниз, обдумуючи, що сказати.

— Це не Рустам, — порушила мовчанку мама. — Це Ласунков, якщо ще пам’ятаєш, хто це.

Алісі здалося, що вона втратила дар мови. Вона підняла голову й дивилася впритул на матір, трохи наблизившись до неї:

— Що? Батько дзвонив? Чому ти взагалі брала від нього слухавку? Він не заслуговує на будь-яку твою увагу.

— Зачекай! — дівчина перестала засипати матір питаннями і трохи заспокоїлась. — Як тобі сказати… Бізнес твого батька йде не по маслу, тому йому потрібно лише формально передати його тобі, щоб заручитися підтримкою міжнародних інвесторів.

— Ха-ха, ще чого? — нетерпляче перебила Аліса. — Якщо йому це вкрай потрібно, то нехай вирішує свої справи сам і не втручається в моє життя.

— Йому потрібно, щоб ти підписала декілька документів і залишилась у країні, поки він усе не вирішить.

Аліса стиснула руки в кулаки й важко зітхнула.

— Що ти йому відповіла? — дівчина говорила спокійно й врівноважено, проте було видно, що вона стримувала себе, щоб не закричати від люті.

— Поки що нічого.

— От і добре. Я не збираюсь допомагати цьому гаду.

— Як би там не було, він усе ще залишається твоїм батьком.

— Мій батько залишився там, де й усе моє попереднє життя.

— Алісо! — Лариса крикнула голосно й люто. — Ти повинна поїхати туди й перебрати частину бізнесу на себе.

— Що? Ти знущаєшся з мене?

— Це для твого ж блага.

— Чому не можна зробити це без моєї присутності?

— Зрозумій, — Лариса з надією дивилася на доньку, — ти не тільки візьмеш на своє ім’я декілька готелів у центрі Львова, а й у майбутньому зможеш ними керувати. Це величезний шанс реалізуватися.

— Серйозно?.. — Аліса відступила назад, стривожена. — Він хоче, щоб я покинула все те, що набувала кілька років тут? Ти ж знаєш, як було важко пристосуватися! Я вже думала, що ніколи не зможу звикнути до іншого життя. Якби не Грегор, то я б напевне ніяк не змогла звикнути до Вестероса… Як я його покину?

У Аліси був дуже стривожений вигляд.

— Я вже знайшла своє щастя тут!

Лариса не відривала погляд від доньки. Вона погоджувалася з її словами, хоча глибоко в душі відчувала, що Аліса обманює саму себе. У цьому місті швед — єдиний, хто підтримує її, і, можливо, це не є її справжня любов, справжнє щастя.

— Послухай…

— Я вже втомилася слухати! — сказала Аліса й піднялася зі стільця.

Лариса вхопила доньку за руку:

— У нас і тут є проблеми. Рустам в‘язався в якусь авантюру. Він винен гроші. Напевне, нам доведеться продавати дім, і тобі в цій країні залишатися не можна.

— Що? — вона аж підскочила від такої новини. — Він геть з глузду з‘їхав? Як він міг наразити нас усіх на таку небезпеку? Сучий син!

Лариса зробила вигляд, що не чула, проте, звісно, погоджувалася з нею.

— Я вб‘ю його, коли побачу. Завжди знала, що з нього ніколи хорошої людини не вийде.

— Ти поїдеш до Львова! — категорично сказала мати.

— Мамо, я не можу залишити тебе тут разом із цим придурком! Невже ти не розумієш, що в мене немає жодного бажання туди повертатися?

— Не хвилюйся за мене. Зі мною буде все добре. Просто збирай речі та їдь. Коли все владнається, ти повернешся до Швеції.

Аліса обняла Ларису й тихо захлипала їй у плече. З очей покотилися сльози, як тоді в аеропорту, коли вона «проміняла» Львів на Вестерос — Україну на Швецію.