Розділ 3. Витрачені Моменти

Вони почали свій шлях. Тік пояснив: щоб "витратити" час, їм потрібно було пройти через три Кабінети Витрачених Годин і виконати там "відсутні" дії.

​Кабінет Перший: Невисловлене Слово (Перша Година)

​Вони опинилися перед застиглим двориком. Хлопець у позі манекена тримав у руці маленький, змоклий букетик. Його дівчина стояла, відвернувшись.

​"Ось тут він мав сказати: 'Пробач'," — пояснив Тік. — "Але не сказав. Це як ехо, що не знайшло стіни. Тобі потрібно його створити."

​Ельза відчула різкий, болючий тиск у грудях. Це був тягар несказанного. Вона підійшла до хлопця і, згадавши образу на тата, з яким вона посварилася, прошепотіла: "Пробач мені. Я не хотіла."

​Щойно слова були вимовлені, навколо хлопця і дівчини з'явився спалах зеленого світла, і браслет на руці Ельзи вперше здригнувся, ніби в нього влилася крапля рідини.

​Кабінет Другий: Відкладена Радість (Друга Година)

​Вони потрапили у застиглу чергу біля кав'ярні. Застиглі люди виглядали втомленими та похмурими.

​"Вони чекають," — сказав Тік. — "Але не на каву, а на привід усміхнутися. Вони відклали радість на 'після свят', на 'кращі часи'. Тобі потрібно її вивільнити."

​Ельза не розуміла. Як змусити сміятися застиглих людей?

​Вона згадала мамин улюблений анекдот про білку, який завжди її смішив, і почала розповідати його, хоча знала, що ніхто її не чує. Але вона розповідала його з такою щирою, майже істеричною радістю, що сміх сам вирвався з її горла.

​Як тільки вона закінчила, черга зникла у хмарі золотого пилу. Браслет знову наповнився.

​Кабінет Третій: Нездійснена Надія (Третя Година)

​Останній Кабінет був пусткою. Пустка, вкрита товстим, холодним шаром льоду. Посередині льоду, застигла, стояла фігура її тата. Він тримав у руці телефон, але екран був чорний.

​"Це його страх," — прошепотів Тік. — "Страх не встигнути. Не доїхати. Він сподівався, що це був останній виклик. Але надія не була міцною. Вона крихка."

​Ельза підбігла до тата, відчуваючи, як холод пронизує її до кісток.

​"Тату," — її голос був ледь чутний.

​Тік поклав руку їй на плече. "Ти маєш повірити у це. Настільки сильно, щоб ця віра стала гарячою, як вугілля."

​Ельза заплющила очі і згадала всі його обіцянки. Усі його теплі, великі руки, коли він катав її на плечах. Вона не просто сподівалася. Вона ЗНАЛА, що він повернеться.

​Вона вклала це Знання у свій шепіт: "Ти обов'язково повернешся. Я чекаю на тебе. Я вірю."

​Крижаний лід під нею тріснув. Крижано-блакитний браслет на її руці спалахнув востаннє, наповнившись яскравим, бурштиновим світлом.