Розділ 1. Льодяний Подих Останнього Дня

Кажуть, що в останню ніч року час не тече, а дзвенить. Дзвенить, як кришталевий келих, кинутий на кам'яну підлогу, обіцяючи, що на ранок ти збереш його у формі чогось нового.

​Для дванадцятирічної Ельзи це Новий рік мав бути просто черговим "дзень", що перетворюється на "бум" від петард за вікном. Вона сиділа на підвіконні, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на місто, яке здавалося виготовленим із золотисто-жовтого конструктора, де кожне вікно — це чиясь маленька, гарячкова надія.

​"Хотіла б я, щоб він був іншим," — прошепотіла Ельза у холодне скло.

​Вона чекала на повернення тата, який працював у надзвичайних ситуаціях і застряг у сніговій бурі за містом. Без нього свято було тьмяним, наче стара ялинкова іграшка, з якої злізла фарба.

​Опівдні, коли мама відволіклася на різання салату, Ельза тихенько прослизнула до горища. Там, у коробці з написом "Мотлох & Спогади", зберігався єдиний, на її думку, справжній символ Нового року: старовинний кишеньковий годинник, що належав її прапрадіду-мандрівникові.

​Годинник був важкий, з латунним корпусом, вкритим вишуканими, але запорошеними візерунками. Ельза відкрила його. Стрілки застигли. Не на 23:59. А на 11:11.

​"Застряг," — зітхнула вона і спробувала завести його.

​Замість тихого "тік-так" вона почула різкий, пронизливий "ДЗИНЬК!"

​Срібні стрілки не зрушили. Зате сам годинник почав світитися м'яким, іскристим, крижано-блакитним світлом.